— Наш навіжений принц, видко, знов надумав порозважатись і викупати мене, як того разу?.. Хай мене грім поб'є, ось візьму...
— Ану помовч! — урвав його Евіот.— І подякуй, якщо не забув іще дякувати, за те, що твоє тіло не стало поживою для круків, а душа не потрапила туди, де води занадто мало, аби тебе в ній викупати.
— О, здається, до мене вже починає доходити,— промовив негідник і, піднісши до губів баклажку, не віднімав її доти, доки випив усе до останньої краплі. Тоді порожню поставив на землю, схилив голову на груди й задумався, ніби силкуючись привести до ладу свої плутані спогади.
— Нам ніколи чекати, поки він додумає свою думу,— сказав Двайнінг.— Коли виспиться, світ йому проясниться... Вставайте, добродію! Ви кілька годин гойдалися в повітрі, тепер ще спробуйте, чи не краще кататися по воді... А вас, панове, я прошу мені допомогти. Підняти це здоровило мені так само не до снаги, як завдати на плечі волячу тушу!
— Стій і не падай, Бонтроне, коли вже ми тебе поставили на ноги,— наказав Евіот.
— Не можу,— відповів повішений.— Кожнісінька краплина крові пече мені в жилах, так наче обросла голками, а коліна підтинаються... Що все це означає? Це, видко, твої штуки, підлий отруйнику?!
— Атож, так воно і є, любий Бонтроне,— промовив Двайнінг,— і за ці штуки ти ще мені подякуєш, коли до тебе дійде, що сталося. А тепер лягйй на кормі і дай мені закутати тебе в оцей плащ.
Вонтронові допомогли зійти в човен і вклали його якомога зручніше. У відповідь на цю турботу він тільки рохкав, мов кабан, що допався до корита зі смачним пійлом.
— А тепер, Банкле,— сказав хірург,— свої обов'язки ви, відважний зброєносцю, знаєте самі. Цей живий вантаж треба доправити річкою вниз аж до Ньюбурга, а там учинити з ним так, як вам наказано. До речі, ось його реміняччя й кайдани — свідчення того, що його було покарано, а тоді звільнено. Зв'яжіть усе докупи й утопіть по дорозі в найглибшому місці. Бо якщо це знайдуть у човні, воно багато чого розкаже про всіх нас... З заходу повіває легенький вітрець, і на світанку ви, стомившись веслувати, зможете напнути вітрило... А вам, вельможний пане Евіот, доведеться вертатись зі мною до міста пішки, бо тепер нашому чесному товариству слід розходитись... Ліхтар візьміть з собою, Банкле, вам він буде потрібніший, ніж нам, і не забудьте прислати мещ назад мою баклажку.
Коли вони прийшли до міста, Евіот висловив здогад, що страх, пережитий Бонтроном, позйачиться на всіх його розумових здібностях, особливо на пам'яті, і що до нього навряд чи повернеться повністю здоровий глузд.
— Дозвольте вам заперечити, шановний пажу,— промовив лікар.— Глузд у Бонтрона від природи міцний, він тільки якийсь час ще хитатиметься, як ото маятник, коли його торкнуть рукою,— погойдається, а тоді віднайде свою рівновагу і спиниться. З усіх наших розумових здібностей пам'яті найбільш властиво на певний час пригасати. Глибоке сп'яніння чи міцний сон теж притуплюють її, і все ж вона повертається, коли п'яний прохмеліє, а сонний прокинеться. Те саме буває часом і від страху. В Парижі я знав злочинця, засудженого до страти на шибениці. Вирок, як і належало, виконали, і злочинець на ешафоті не виказав особливого переляку, поводився й висловлювався так, як люди звичайно поводяться за таких обставин. Але випадок зробив для нього те, що зробив хитромудрий пристрій для нашого любого приятеля, з яким ми щойно розпрощалися. Того чоловіка зняли з шибениці й віддали друзям раніше, ніж у ньому погасло життя, і мені пощастило повернути його до тями. І хоч загалом він одужав, але про суд і вирок майже нічого не пам'ятав. Не пригадував жодного слова — ге-ге-геї (Двайнінг за звичкою заґелґотав, мов гусак) — зі своєї сповіді вранці перед стратою. Не знав, як його вивели з в'язниці... як ішов на Гревський майдан, де його вішали... Не пам'ятав тих набожних слів, що ними — ге-ге-ге! — наставляв на путь істини — ге-ге-ге! — стількох доброчесних християн... І як зійшов на фатальне "дерево", як здійснив свій фатальний стрибок,— нічого цього мій виходець із того світу не пригадував... Та ось ми й підійшли до місця, де нам слід розлучитися, бо далі можна спіткати сторожу, а негоже, щоб нас бачили вкупі, та й задля обережності краще ввійти до міста різними брамами. Я о будь-якій порі можу вийти з Перта й повернутись назад і завдяки своєму ремеслу знайти для цього пояснення. А ви, вельможний паже, вже самі придумуйте собі виправдання.
— Якщо мене спитають, я скажу, що така моя воля! І цього буде досить,— сказав бундючно юнак.— Одначе я б не хотів, щоб мене перестрівали. Місяць сьогодні не світить, і на дорозі темно, хоч око виколи.
— Нехай це не турбує вашу честь,— промовив аптекар.— Мине небагато часу, і ми ступимо на стежку куди темнішу.
Не церепитуючи, що має означати таке лиховісне пророцтво, і через властиву його натурі пиху та зухвальство пустивши ці слова повз вухо, паж сера Раморні розлучився зі своїм хитрим і небезпечним супутником, і далі кожен пішов своєю дорогою.
РОЗДІЛ ХХУ
В кохання щирого тернистий шлях.
В. Шекспір
Лихі передчуття нашого зброяра справдились. Коли після божого суду старий Главер попрощався зі своїм майбутнім зятем і прийшов додому, то переконався: сталося те, чого він і боявся. —Його красуня дочка дихала на свого нареченого важким духом. Та хоч Главер і бачив, що Катаріна холодна, замкнута і слухає байдуже, мало не зневажливо, його яскраву розповідь про поєдинок на Кушнірському дворі, він поклав собі не зважати на цю переміну в ній і говорити про її шлюб із Генрі як про остаточно вирішену справу. Нарешті, коли дівчина, як бувало й раніше, завела мову про те, що її почуття до зброяра не виходять за межі звичайної дружби,— вона, мовляв, узагалі не думає виходити заміж,— що так званий "божий суд" через двобій — це глум над волею Всевишнього і людськими законами, батько не на жарт розгнівався.
— Я не можу прочитати твоїх думок, дівчино, і не прикидатимусь, ніби розумію, яка мана змушує тебе цілувати чоловіка, що освідчився тобі в коханні... Ти і йому дозволяєш себе цілувати... мчиш до нього додому, коли розлетілася чутка про його смерть, і падаєш йому на груди, заставши живого. Все це цілком пристойно для дівчини, коли вона слухняно готується взяти шлюб із чоловіком, що його вибрав батько. Та коли вона ущасливлює такою дружбою чоловіка, якого не поважає і за якого не збирається заміж, то це суперечить і доброзвичайності, і дівочій честі.