В один з таких студених днів — не було, як тепер пам'ятаю, наприкінці січня — Дюйшен зібрав нас, обійшовши всі двори, і, як звичайно, повів до школи. Йшов він мовчазний, суворий, із зсунутими, мов беркутові крила, бровами, і обличчя його здавалося викуваним з чорного, прогартованого заліза. Ніколи ще не бачили ми таким свого вчителя. Дивлячись на нього, ми теж притихли: відчули щось неладне.
Коли по дорозі траплялися великі замети, Дюйшен звичайно сам прокладав стежку, за ним ішла я, а за мною решта учнів. І цього разу біля підніжжя горба, де за ніч намело багато снігу, Дюйшен пішов уперед. Іноді подивишся на спину якоїсь людини — і одразу зрозумієш, в якому вона стані, що діється у неї на душі. От і тоді видно було, що вчитель наш пригнічений якимсь горем. Він ішов з пониклою головою, ледве волочачи ноги. Я досі пам'ятаю, як страшно чергувалися перед очима чорне й біле: ми видиралися один по одному на бугор — під чорною шинеллю горбилася Дюйшенова спина, а вище по кручі над ним горбились верблюжими хребтинами білі замети, і вітер зривав з них поземку, а ще вище — в білому мутному небі темніла самотня чорна хмара.
Коли ми прийшли, Дюйшен не став розпалювати пічку.
— Встаньте,— наказав він. Ми підвелися.
— Скиньте шапки.
Ми слухняно обнажили голови, і він теж зірвав з голови бу-дьонівку. Ми не розуміли, до чого все це. І тоді вчитель сказав застудженим, уриваним голосом:
— Помер Ленін. По всій землі люди стоять зараз в траурі. І ви стійте на своїх місцях, замріть. Дивіться ось сюди, на портрет. Нехай запам'ятається вам цей день.
У нашій школі стало так тихо, немов її накрила лавина. І чути було, як вітер вдирається в щілини. І чути було, як сніжинки з шурхотом падають на солому.
В ту годину, коли заніміли невгаваючі міста, коли затихли заводи, що стрясали землю, коли позавмирали на коліях гуркотливі поїзди, коли весь світ поринув у траур, — у ту скорботну годину і ми, малесенька крихітка частки народу, затамувавши подих, урочисто стояли в почесній варті разом зі своїм учителем там, в нікому не відомому промерзлому сараї, що звався школою, і прощалися з Леніним, вважаючи себе в думці за найближчих йому людей, що більш від усіх горюють за ним. А наш Ленін в своєму трохи бахматому військовому френчі, з рукою на пов'язні все так само дивився на нас зі стіни. І так само говорив нам своїм ясним, чистим поглядом: "Коли б ви знали, діти, яке прекрасне майбуття чекає вас!" І здавалося мені в ту тиху хвилину, що він і справді думає про моє майбутнє. Потім Дюйшен втер очі рукавом і сказав:
— Я йду сьогодні у волость. Я йду вступати до партії. Повернуся через три дні...
Ці три дні мені завжди здаються найсуворішими з усіх зимових днів, які мені довелося переяшти. Мовби якісь могутні сили природи намагалися заповнити на землі місце великої людини, яка пішла з нашого світу: гудів, не вщухаючи, вітер в яру, кружляли снігові хуртовини, залізом дзвенів мороз-. Не знаходила собі спокою стихія: металася, билась, ридаючи, об землю...
Принишк наш аїл, примовк під горами, що тьмяно темніли в низьких напливах туч. Із закиданих снігом димарів здіймалися вгору тоненькі струмки диму, люди не виходили з домівок. Та до того ще й вовки раптом залютували. Знахабніли, вдень з'являлися на шляхах, а вночі никали поблизу аїлу і до самого світанку вили голодним, несамовитим виттям.
Боялася я чомусь за нашого вчителя: як він там у таку холоднечу, без шуби, в самій шинелі. А того дня, коли Дюйшен мав повернутися, я зовсім розгубилася, чуло, видно, серце якесь лихо. Раз у раз вибігала я з дому, дивилася в засніжений безлюдний степ: чи не покажеться вчитель на дорозі? Та не видно було ані душі.
"Де ж ти, вчителю наш? Благаю тебе, не затримуйся допізна, повертайся швидше. Ми ждемо тебе, ти чуєш, учителю! Ми ждемо тебе!"
Але степ не відгукувався на мій безмовний крик, і я чомусь плакала.
Тітці набридло моє ходіння.
— Чи ти даси сьогодні спокій дверям? Ану, сідай на своє місце, берися до пряжі. Дітей поморозила. Спробуй-но вискочи ще! — посварилася вона на мене пальцем і більше не пускала надвір.
Вечоріло вже, а я так і не знала, повернувся вчитель чи ні. І через те не знаходила собі місця. То заспокоювала себе думкою, що Дюйшен, мабуть, уже в аїлі, бо ж не траплялося ще, щоб він не вернувся в обіцяний день. То враз здавалося мені, що він захворів і тому йде собі спроквола, а здійметься буран, то недовго й заблудити в степу, та ще вночі. Робота не ладналася, руки не слухались мене, пряжа раз у раз обривалася, і це страшенно дратувало тітку.
— Та що це з тобою сьогодні? Руки у тебе дерев'яні, чи що? — все лютішала вона, скоса поглядаючи на мене. Л потім терпець у неї враз урвався: — Ух, погибелі на тебе нема! Йди-но краще віднеси старій Сайкал їхній мішок.
Я мало не підскочила з радості. Адже Дюйшен жив якраз У старої Сайкал. Старі Сайкал і Картанбай доводилися мені далекими родичами по матері. Раніше я вчащала до них, інколи навіть і ночувати залишалася. Чи згадала тітка про це, чи бог їй таке підказав, але, ткнувши мені мішок, вона додала:
— Ти сьогодні осточортіла мейі, як толокно в голодний рік. Йди собі та, коли дозволять старі, переночуй там. Геть з-перед моїх очей!..
Я вискочила в двір. Вітер біснувався, мов той шаман: захлинався, а потім раптом накидався, шпурляючи в розпашіле обличчя пригорщі колючого снігу. Я затиснула мішок під пахвою і кинулася бігти в другий кінець аїлу по свіжому розложистому сліду кінських копит. А голову гризла тільки одна думка: "Чи повернувся, чи то ж повернувся вчитель?"
Прибігла, а його нема. Сайкал перелякалася, коли я застигла на порозі, ледве переводячи дух.
— Що з тобою? Ти чого це так бігла, лихо якесь?
— Ба ні, так просто. Ось мішок принесла. Чи можна, я у вас залишуся сьогодні?
— Залишайся, квіточко моя. Ах ти, капосне дівча, страху якого нагнала. Ти чогось від самої осені не заглядаєш. Сідай до вогню, грійся.
— А ти, стара, м'яса поклади в казан, почастуй дочку. Та й Дюйшен от-от наспіє,—* озвався Картанбай; сидячи коло вікна, він підшивав старі валянки.— Давно б пора йому дома бути, ну, та нічого, приїде, поки смеркнеться. Наша конячина додому прудкенька.