Кір БУЛИЧОВ
ПЕРШИЙ ШАР ПАМ'ЯТІ
У середовищі самовбивць прийнято залишати записки: "У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати", так от: у моїх нещастях прошу звинувачувати телефон. Він мій ворог, я його раб. Рішучіша людина на моєму місці обов'язково обірвала б шнур або розбила апарат. Я не можу. Телефон поза моєю юрисдикцією. Якби кожен, замість того щоб носити свій хрест, рубав його на дрова, нікому було б ставати мучениками. Коли людині щось від мене потрібно, він дістається до мене за допомогою телефону. Ще б пак, якби він вирушив до мене пішки або скористався міським транспортом, він тричі подумав би, перш ніж зважитися на таке. Якщо у вас є телефон, ви мене зрозумієте. А якщо немає, ви мене не зрозумієте, тому що оббиваєте пороги в телефонному вузлі, доводячи, що за родом служби вам телефон необхідний, як гірське повітря. До речі, я і сам оббивав пороги, але найстрашніше — якби телефон у мене зняли, почав би оббивати пороги знову. Як бачите, я гранично відвертий.
Я ледве добрів до будинку. Був жаркий, оманливий весняний день, який обов'язково мав обернутися до ночі ледь не морозом. Так і трапилося. Якщо врахувати, що опалювання вже було вимкнене, то зрозуміло, чому я, забравшись у ліжко і зачитавшись отриманою на два дні Агатою Крісті, з таким обуренням сприйняв телефонний дзвінок, що пролунав о пів на дванадцяту. Я дав йому відзвонити разів десять, сподіваючись, що йому набридне і він повірить, що мене немає удома. Але телефон не повірив. Я зняв слухавку і, щулячись від холоду, прогарчав у нього якесь слово, яке можна було трактувати як завгодно.
— Гіві, — сказав телефон голосом Давида. — Я тебе не розбудив?
— Розбудив, — не заперечував я.
— Я так і думав, — продовжував Давид, не знаючи, що в таких випадках слід вибачатися. — Так от, зараз за тобою заїде наша машина. Шеф уже в інституті.
— Дуже зворушений, — зізнався я. — А що робить наш дорогий шеф у інституті о дванадцятій годині ночі? Неповнолітні злочинці вкрали установку і розібрали її на гвинтики для дитячого "Конструктора"?
— Не блазнюй, Гіві, — сказав Давид нудним голосом. Він завжди говорить нудним голосом, коли я блазнюю. — Серйозна справа, машина буде у тебе з хвилини на хвилину. Вона заїде за Русико, адже це недалеко?
— Зовсім поряд. Я тільки вчора проводжав її до будинку, і, по-моєму, її батько цілився в мене з балкона із крупнокаліберної рушниці.
Давид повісив слухавку, чим показав усю серйозність заяви. Я вирішив нікуди не їхати, але про всяк випадок почав одягатися. У цьому вся моя непослідовність, але, напевно, вона походить від того, що я ріс без батька. Я ухвалюю рішення і тут-таки починаю діяти навпаки.
Я не встиг натягнути піджак, як під вікном коротко дзявкнула машина. По голосу це була директорська машина.
Було холодно, мов у лютому високо в горах. Русико сиділа в чорній "Волзі", вона була ненафарбована і сповнена почуття власної гідності. Не щодня за хірургічною сестрою присилають чорну "Волгу".
— Русико, — запитав я, всідаючись з нею поряд, — що там трапилося в інституті?
— Не знаю, — відповіла Русико таким тоном, неначе вона-бо знала, а ось ще невідомо, чи допущений я до такої великої таємниці. — Мені подзвонили. Мені Давид дзвонив, — додала вона.
— Яка честь, — сказав я. — І чим ти на неї заслужила?
Русико знизала круглими і, підозрюю, дуже білими плечима.
— А насправді, що він тобі сказав? Адже він не має морального і службового права піднімати з ліжка молоду і прекрасну жінку.
— Буде операція. Напевно, через землетрус.
— Що? Який ще землетрус?
— Вранці був землетрус, — включився в розмову шофер. — Далеко був, у горах.
— І знову мені нічого не повідомили, — образився я. — Напевно, обговорювали, пліткували, а коли я виліз з лабораторії, жодного слова. Адже я обожнюю поговорити про землетруси і пожежі. Скажіть, а сьогодні в Тбілісі не було виверження вулкана?
— У нас тут немає вулканів, — пояснила мені прекрасна Русико. — Вулкани на Камчатці.
— Спасибі, — сказав я, і тут ми приїхали.
Перед інститутом було вавілонське стовпотворіння, неначе справа відбувалася в кінці робочого дня. Стояли машини, бігали люди, в половині вікон горіло світло.
— Землетрус продовжується, — сказав я, вилазячи з машини, і, слід зізнатися, мною оволоділи всілякі передчуття.
Давид і сам Лордкіпанідзе стояли посеред холу.
— Завжди на посту, — привітав я їх, не здоровкаючись, тому що мав уже честь вранці засвідчити свою пошану обом моїм колегам.
— А ось і Гіві, — сказав Лорд і, обернувшись до Русико, наказав: — Зараз же нагору, в операційну, я скоро там буду.
— Даруйте, — сказав я, — де тут у вас довідкове бюро? Я хотів би отримати інформацію про своє найближче майбутнє.
— Роз'ясніть, — кинув Лорд Давиду і поніс своє огрядне тіло на другий поверх.
— Лише двома словами, — попередив мене Давид, немов моя мінімальна норма на пояснення складалася з чотирьох слів і однієї коми. — Мені подзвонив Пачулія. Ти його знаєш? Пачулія на "швидкій" працює. Ти його не знаєш? Дивно.
— Ближче до справи, — сказав я Давиду строгим голосом. — Тебе просили мені все роз'яснити, а не з'ясовувати мої особисті стосунки з Пачулія.
— Так, звичайно, правильно, — Давид подлубав нігтем дужку окулярів. — У них хворий, шоковий, невідомо ще, витягнуть вони його чи ні. А там якраз епіцентр землетрусу. Маленького землетрусу.
Пальці Давида мимоволі показали, які маленькі бувають землетруси.
— Не може бути, — здивувався я. — Таких маленьких не буває.
— Кажуть, у Тбілісі в деяких районах дзвенів посуд у шафах.
— Це від міського транспорту, — постарався я втішити Давида. — А все-таки при чому тут ми? Ми не "швидка допомога". Ми науково-дослідний інститут, можна сказати, Інститут мозку.
— Власне. Інститут мозку. А Пачулія знав, над чим ми працювали. Він у лютому був на конференції в Києві, де Лорд робив доповідь. Ось він і запам'ятав. Ідея, звичайно, дика, малореальна, але від цього залежать життя інших людей.
Тут Давида відволікли. У вестибюль вбігла чарівна тоненька дівчина, розпатлана, вона кинулася до нас і прошепотіла:
— Він де? Він живий?
У дівчини було таке велике і дитяче горе, що навіть такий закоренілий егоїст і цинік, як я, відвернувся і не сказав ні слова. Я взагалі у таких випадках нічого не вмію говорити. Зате Давид — великий майстер лікарського поводження.