Сцена: літня рівнина, зі сходу її оточують вапнякові горби, порослі травою, з інших боків — ліс. Найближчий до рівнини горб закінчується скелею, в ній майже врівень до землі чотири печери з низькими й вузькими входами. Перед печерами, на віддалі менш, яв сотня футів, широкий плоский камінь, па ньому кілька гострих уламків кременю, — і все це забризкане кров'ю. Між каменем та печерами, на невисокій купі каміняччя навпочіпки сидить чоловік, дебелий і волохатий. На колінах у нього лежить грубий кийок, ззаду стоїть принишкла жінка. Обабіч двоє чимось подібних до нього чоловіків, теж із кийками в руках. Ці четверо — обличчям на захід, а між ними й закривавленим каменем десятків шість печерників посідали навпочіпки й голосно розмовляють між собою. Вечорів. Того, що на купі каміняччя, звуть Ак, ім'я його подруги — Ала, а тих, що стоять обабіч нього, — Ок та Ан.
Ак:
Тихо! (Обернувшись до жінки позад нього). От бачиш — замовкли. Ніхто, крім мене, не може вгамувати свій рід, хіба що мавпячий ватаг, коли вночі йому ввижається змія... На кого це ти так задивилася? На Оуна? Оуне, а йди-но сюди!
Оун:
Я твоє щеня.
Ак: '
Ти дурень, Оуне!
Ок та Ан:
Го! Го! Оун — дурень!
Усе плем'я:
Го! Го! Оун — дурень!
Оун:
Чого ж це я дурень?
Ак:
Хіба ти не мугикаєш якісь чудернацькі слова? Тої ночі я чув, як ти виспівував їх при вході до своєї печери.
Оун:
Еге ж! То чудовні слова, вони народилися в мені у темряві.
Ак:
Хіба ти жінка, щоб родити? А чого ти не спиш, коли стемніє?
Оун:
Я ніби й задрімав; може, я снив.
Ак:
А від чого ж у тебе сни, коли ти з’їв тільки свою пайку м’яса? Може, ти вбив у лісі оленя і не приніс до Каменя?
Усе плем'я:
Ого! Він убив оленя і не приніс до Каменя!
Ак:
Замовкніть, ви! (До Али). Бачиш, як вони затихли... Оуне, ти вбив і приховав для себе?
Оун:
Ні, ти ж знаєш — з мене нікчемний мисливець. Та й нудно мені сидіти цілий день на гілляці над стежкою і тримати каменюку па колінах. Ці слова пробудилися в мені, коли вночі мене пойняв неспокій.
А чого тебе вночі пойняв неспокій?
Оун:
Твоя подруга плакала, бо ти бив її.
Ак:
Еге, вона голосно лементувала. Отож віднині дріматимеш при вході до печери, і коли прийде тигр Гар, почуєш, як він шастає між валунами, і викрешеш із кременю вогонь, якого він боїться. Гар приходить до печер щоночі.
Хтось із плем'я:
Еге ж, Гар обнюхує жертовний Камінь.
Ак:
Цить! (До Али). Якби він не замовк, Ок та Ан побили б його кийками... Ану, Оуне, прокажи нам ті слова, що народилися в тобі, коли Ала плакала.
Оун (встає):
То чарівні слова. Ось вони:
Ясний день одійшов...
Ак:
Тепер я бачу, що ти не тільки дурень, а ще й брехун: поглянь, день зовсім не одійшов.
Оун:
Але ж тоді, коли в мене народилася пісня, день уже одійшов.
Ак:
Отоді треба було б і співати свою пісню, а не тепер, коли ще видно. Але стережися, щоб не розбудив мене вночі. І викреши багато зірок, хай летять на Гарові вуса!
Оун:
В моїй пісні є й про зірки.
Твій батько Ал до того, як я вбив його чотирма великими каменюками, видереться, бувало, на найвище дерево, на самий вершечок, і простягає руку вгору — чи не зірве часом зірки. А я сказав: "А може, вони колючі, як шпичаки на каштані? " І все плем’я реготало. Ал теж був дурень. Ну то що ж ти співаєш про зорі?
Оун:
Ось я знову почну:
Ясний день одійшов.
Ніч на мене навіває сум, сум, сум...
Ак:
Таж ні! Ніч на тебе навіває "сум", а не "сум, сум, сум". Бо я кажу Алі: "Назбирай сухого листя", а не: "Назбирай сухого листя, листя, листя". Ти таки дурень!
Ок та Ап:
Ти таки дурень!
Ак:
Авжеж, він дурень. Ну, кажи далі, Оуне, розповідай нам про шпичаки на каштані.
Оун:
Я знову почну:
Ясний день одійшов...
Ак:
Ти ж не кажеш: "одійшов, одійшов, одійшов".
Оун:
Я твоє щеня. Дозволь мені казати далі, і плем’я матиме велику втіху.
Ак:
Кажи!
Оун:
Я ще раз почну спочатку:
Ясний день одійшов.
Ніч на мене навіває сум, сум...
Ак:
Чи я не сказав тобі говорити "сум" лише раз? Чи ти, може, хочеш, щоб Ок та Ан відлупцювали тебе кийками?
Оун:
Але ж так це народилося в мені: "сум, сум... "
Ак:
Якщо ти знову двічі або тричі скажеш "сум", то тебе потягнуть до жертовного Каменя.
Оун:
Ой ні, ні! Я твоє щеня. Отже, слухай:
Ясний день одійшов.
Ніч на мене навіває сум...
Ой-ой, ти завдаєш мені більше смутку, ніж та ніч! Таж пісня...
Ак:
Оку! Ане! Приготуйтеся!
Оун (хапливо):
Ні-ні! Зглянься! Я знову почну:
Ясний день одійшов.
Ніч на мене навіває сум.
Е-е... е-е...
Ак:
Ти все забув? От дурень! Дивись, Ало, який він дурень. Ок та Ан:
Він дурень!
Усе плем'я:
Він дурень!
Оун:
Ні, я не дурень! Це ж зовсім нова пісня. Коли ви, о люди, співали раніше, то стрибали навколо Каменя, били себе в груди й кричали: "Гей! Гей! Гей! " Або ж, коли місяць був уповні, ви кричали: "Гей-гей! Гей-гей-гей! " А моя пісня з тих самісіньких слів, що ви їх говорите, — це ж велике диво. Можна сидіти при вході до печери і співати й співати її, аж поки світло не зійде з неба.
Хтось із плем'я:
Авжеж! Отак він і сидить при вході до нашої печери й співає, а ми дивуємося, надто жінки.
Ак:
Помовч! Коли я хочу здивувати жінок, то показую їм вовчий мозок у себе на кийку, або кидаю величезну каменюку, а то ще розмахую руками з усієї сили або приношу додому багато м’яса. Що ж бо ще може вчинити чоловік? Ніяких пісень тут мені не треба!
Оун:
А все-таки дозволь мені проспівати мою пісню для плем’я. Такої ще ніколи не було. Може, тебе потім славитимуть за те, що я, твоє щеня, склав цю пісню.
Ак:
Ну, гаразд, послухаємо пісню.
Оун (обернувшись лицем до плем'я):
Ясний день одійшов.
Ніч на мене навіває с... сум.
Та зорі вгорі такі білі,
Вони шепочуть: "День ще повернеться".
О зорі! Ви уламки дня!
Ак:
Чи ж не божевілля? Чи ти чув коли, щоб зорі шепотіли? Може, Ал, твій батько, розказав тобі, що він чув шепіт зірок, коли сидів на вершечку дерева? І як це зірка — уламок дня, таж її світло зовсім ні до чого. Ти дурень!
О к та Ан:
Ти дурень!
Усе плем'я:
Ти дурень!
Оун:
Але ж саме так це народилося в мені. І так мені тоді було, ніби хотілося плакати, хоч ніхто й не бив мене. І водночас радісно було, хоч ніхто не подарував мені м’яса.
Ак:
Це божевілля. Яка нам користь від зірок? Хіба вони показують нам, де ведмежий барліг або де збираються олені? Чи розбивають для нас великі кістки, щоб ми дістали з них мозок? Хіба вони нам щось кажуть? Чекай-но, ось прийде ніч, ми виглядатимем з-поміж каміння, і всі тоді побачать, що зорі не можуть шепотіти... Проте, може, вони й справді — уламки дня. Це річ поважна.