Гора долів ззирається.
А дорога: пук-пук-пук!
Гора завмерла.
Гейби вітер подув, а два пушкарики відмахнулися, захиталися, далися набік та й потич повалилися.
Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце і, як дзвінок, упала на землю...
Гора йойкнула...
Дорога дала горі пуду...
Газди скочили боками на лорогу і згійкали на жовнірів, що стріляють до людей, як до звірів.
Перелякані жовніри вилазили з придорожніх окопів і перзнавали, чи багато неприятеля на горі танцює та вигукує, а газди сердилися і руки заломлювали:
— Мой брє, ляндштурмаки, та ви гезде шукаєте неприятіля, а над Прут вакаєтеси?
— Тови на нас з ненападу стріляєте, гей на вовків?
— То ви нам наших синів убиваєте?
— На таку роботу лиш би нахарькати!
Газди лютилися, а ландштурмаки випрошувалися, що вони не тутешні, утікають із долішнього села перед неприятелем, а стріляли тому, що почули стріли з гори і гадали, що то неприятель на їх життя важить.
Та як вони просили газдів, аби були перебашні, то задки відступали і в темній мряці щезали.
А газди їх проклинали:
— Аби вам путь пропала, цуріки безчесні!..
А згори рагашами сходило у тузі село на дорогу.
Пушкарі несли на рушницях своїх обледенілих побратимів, а молодиці двигали на поясах тоту чорнобриву душку, що більше не дише.
Село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудовалося...