Кожен з її поклонників був їй потрібен. Бєловзоров, якого вона іноді називала "мій звір", а то й просто "мій", охоче кинувся б за неї в огонь; не покладаючись на свої розумові здібності й інші достоїнства, він все пропонував одружитися з нею, натякаючи, що інші тільки базікають. Майданов відповідав поетичним струнам її душі: людина досить холодна, як майже всі літератори, він намагався переконати її, а може й себе, що він її обожнює, оспівував її в незліченних віршах і читав їй ці вірші з якимсь і неприродним, і щирим захопленням. Вона і співчувала йому, і злегка глузувала з нього; вона не дуже йому вірила і, наслухавшись його сердечних звірянь, наказувала йому читати Пушкіна, щоб, як вона говорила, очистити повітря. Лушин, насмішкуватий, цинічний на словах лікар, знав її краще за всіх і любив її більше за всіх, хоч картав її поза очі і в очі. Вона його поважала, але спуску йому не давала і часом з особливою зловтіхою давала йому відчути, що і він у неї в руках. "Я кокетка, я без серця, у мене акторська натура,— сказала вона йому якось при мені,— ну, гаразд! Так подайте ж мені вашу руку, я встромлю в неї шпильку, вам буде соромно перед цим юнаком, вам буде боляче, а все-таки ви, пане правдива людино, будете сміятись". Лушин почервонів, відвернувся, закусив губу, а скінчив на тому, що підставив руку. Вона його вколола, і він справді почав сміятись... І вона сміялась, заганяючи досить глибоко шпильку і заглядаючи йому в вічі, які він марно відводив убік...
Найгірше я розумів стосунки між Зінаїдою і графом Малевським. Він був гарний на вроду, спритний і розумний, але щось сумнівне, щось фальшиве вчувалося в ньому навіть мені, шістнадцятирічному хлопцеві, і мене дивувало, що Зінаїда цього не помічає. А може, вона й помічала цю фальш і не гребувала нею. Неправильне виховання, дивні знайомства і звички, постійна присутність матері, бідність і безладдя в домі, все, починаючи із свободи, яку мала молоденька дівчина, з розуміння своєї вищості над усіма людьми, які були навколо неї, розвинули в ній якусь напівзневажливу недбалість і невимогливість. Бувало, хоч би що сталося — чи прийде Воніфатій доповісти, що немає цукру, чи розкриється якась паскудна плітка, чи посваряться проміж себе гості,— вона тільки кучерями стріпне, скаже: пусте! — і горя їй мало.
Зате мене, бувало, в жар кидало, коли Малевський підійде до неї, хитро похитуючись, як лис, елегантно зіпреться на спинку її стільця і почне шепотіти їй на ухо з самовдоволеною і запобігливою усмішкою, а вона, схрестивши на грудях руки, уважно дивиться на нього, і сама всміхається і хитає головою.
— І охота вам приймати пана Малевського? — спитав я її одного разу.
— А в нього такі чудові вусики,— відповіла вона.— Та це вас не обходить.
— Може, ви думаєте, що я його кохаю,— сказала вона мені іншим разом.— Ні, я таких кохати не можу, на кого мені доводиться дивитися згори вниз. Мені треба такого, котрий би мене зламав... Та я такого не зустріну, бог милостивий! Не потраплю я в лабети, ні-ні!
— То, виходить, ви нікого не полюбите?
— А вас? Хіба я вас не люблю? — сказала вона і вдарила мене по носі краєчком рукавички.
Справді, Зінаїда потішалася наді мною. Протягом трьох тижнів я її бачив щодня — і чого, чого тільки не виробляла вона зо мною? До нас вона заходила зрідка, і я за цим не шкодував; в нашому домі вона ставала панночкою, княжною, і я її сторонився. Я боявся виказати себе перед матінкою: вона дуже неприхильно ставилася до Зінаїди і неприязно стежила за нами. Батька я не так боявся: він наче не помічав мене, а з нею розмовляв мало, але якось особливо розумно і значливо. Я покинув працювати, читати — я навіть не гуляв по околицях, не їздив верхи. Як прив'язаний за ніжку жук, я весь час кружляв навколо улюбленого флігелька; здавалося, залишився б там назавжди... але це було неможливо, матінка бурчала на мене, часом і сама Зінаїда проганяла мене. Тоді я замикався у себе в кімнаті або йшов у самий кінець саду, видирався на уцілілу руїну високої мурованої оранжереї і, звісивши ноги з муру, що виходив на дорогу, сидів годинами і дивився, дивився, нічого не бачачи. Біля мене, по припалій порохом кропиві, ліниво перепурхували метелики; жвавий горобчик сідав неподалік на щербатій червоній цеглині і настирливо цвірінчав, раз у раз повертаючися всім тілом і розпустивши хвостик; все ще недовірливі ворони зрідка каркали, сидячи високо, високо на голеному вершечку берези, сонце і вітер грали в її рідкому гіллі, дзвони з Донського монастиря долинали час од часу, спокійні і сумовиті, а я сидів, дивився, слухав, і мене охоплювало якесь незбагненне відчуття, в якому було все: і смуток, і радість, і передчуття майбутнього, і бажання, і страх перед життям. Але я тоді нічого цього не розумів і нічого з того, що шумувало в мені, не зумів би назвати або назвав би це все одним іменем — іменем Зінаїди.
А Зінаїда все гралася зо мною, як кішка з мишею. Вона то кокетувала зо мною — і я хвилювався і млів, то вона раптом відштовхувала мене — і я не смів наблизитись до неї, не смів глянути на неї.
Пригадую, вона кілька днів була дуже холодна зо мною; я зовсім розгубився і, полохливо забігаючи до них у флігель, старався триматися біля старої княгині, незважаючи на те, що вона дуже лаялась і кричала саме в цей час: її вексельні справи були кепські, і вона вже мала дві неприємні розмови з квартальним.
Одного разу я проходив у саду побіля відомого паркана і побачив Зінаїду: обіпершись на руки, вона сиділа на траві і не ворушилась. Я хотів був обережно піти собі геть, але вона зненацька підвела голову і подала мені владний знак. Я завмер на місці: я одразу не зрозумів її. Вона повторила свій знак. Я негайно перескочив через паркан і радісно підбіг до неї; але вона поглядом спинила мене і показала мені стежку за два кроки від неї. Збентежений, не знаючи, що робити, я став на коліна край стежки. Вона була така бліда, така гірка печаль, така глибока втома були в кожній її рисочці, що серце у мене стиснулось і я мимоволі пробурмотів:
— Що з вами?
Зінаїда простягла руку, зірвала якусь травинку, вкусила її і кинула геть, подалі.