Я повернувся до себе в кімнату, дістав з письмового стола недавно куплений англійський ножик, попробував вістря леза і, насупившись, з холодною і зосередженою рішучістю поклав його собі в кишеню, так наче такі справи були мені не диво і не первина. Серце в мені злобливо закалатало й скам'яніло; я до самої ночі так і ходив з насупленими бровами і стуленими губами — все походжав взад і вперед, стискаючи рукою в кишені розігрітий ніж і вже готуючись до чогось страшного. Ці нові, не звідані досі відчуття так захоплювали мене і навіть веселили, що, власне, про Зінаїду я мало думав. Мені все ввижалися: Алеко, молодий циган — "Куди ти, красню молодий? Лежи...", а потім: "Ти весь залитий кров'ю!.. О, що ти вдіяв?.." — "Те, що слід". З якою жорстокою усмішкою я ще і ще раз проказував це: "Те, що слід!" Батька не було вдома; а матінка, що від якогось часу майже завжди перебувала в стані глухого роздратування, звернула увагу на мій фатальний вигляд і сказала мені під час вечері: "Чого ти надувся, як сич на віхолу?" Я тільки поблажливо всміхнувся їй у відповідь і подумав: "Коли б вони знали!" Пробила одинадцята година; я пішов до себе, але не роздягався: я чекав півночі; нарешті пробила й вона. "Пора!" — шепнув я крізь зуби і, застебнувшись доверху, закасавши навіть рукави, пішов у сад.
Я вже заздалегідь вибрав собі місце, де чатувати. В кінці саду, там, де паркан, що відділяв наші володіння од засєкінських, упирався в спільний мур, росла самотня ялина. Стоячи під її низьким густим віттям, я міг добре бачити, скільки дозволяла нічна темрява, що робилося довкола; тут же звивалася стежка, яка завжди здавалася мені таємничою: вона гадюкою повзла попід парканом в тому місці, де було видно сліди ніг, що перелазили через паркан, і вела до круглої альтанки з суцільних акацій. Я добрався до ялини, притулився до її стовбура і почав чатувати.
Ніч була така ж тиха, які і напередодні; тільки на небі було менше хмар — і обриси кущів, навіть високих квітів проступали виразніше. Перші хвилини чекання були нестерпні, навіть страшні. Я зважився на все, я тільки міркував: що мені зробити? Чи гримнути: "Куди йдеш? Стій! Признайся — інакше смерть!", або просто ударити... Кожний звук, кожний шурхіт і шелест видавався мені значливим, незвичайним... Я готувався... Я нахилився вперед... Але минуло півгодини, минула година; кров моя ущухала, холола; свідомість того, що я даремно все це роблю, що я навіть трохи смішний, що Малевський пожартував зо мною, стала прокрадатися мені в душу. Я покинув свою засідку і обійшов весь сад. Як на те, ніде не було чутно анінайменшого шереху; все спочивало; навіть собака наш спав, згорнувшись клубочком біля хвіртки. Я зліз на руїну оранжереї, побачив перед собою далеке поле, згадав зустріч з Зінаїдою і замислився...
Я здригнувся... Мені почувся скрип дверей, потім легкий тріск переламаного сучка... Я двома стрибками спустився з руїни — і завмер на місці. Швидкі, легкі, але обережні кроки ясно чути було в саду. Вони наближалися до мене. "Ось він... Ось він нарешті!" — промайнуло у мене в серці. Я судорожно вихопив ніж з кишені, судорожно розкрив його — якісь червоні іскри закрутились у мене в очах, від страху і люті на голові заворушилося волосся... Кроки прямували просто на мене — я згинався, я поривався їм назустріч... Показалася людина... боже мій! це був мій батько!
Я одразу пізнав його, хоч він весь закутався у темний плащ і капелюх насунув на очі. Навшпиньки пройшов він мимо. Він не помітив мене, хоч я був на видноті, але я так скорчився і зіщулився, що, здається, зрівнявся з самою землею. Ревнивий, готовий убити Отелло враз обернувся на школяра... Мене так злякала несподівана поява батька, що спочатку я навіть не помітив, звідки він ішов і куди зник. Я тільки тоді випростався і подумав: "Чого це батько ходить вночі по саду",— коли знову все затихло довкола. З переляку я упустив ніж в траву, але навіть шукати його не став: мені було дуже соромно. Я враз протверезився. Повертаючись додому, я все-таки підійшов до мого ослінчика під кущем бузини і глянув на віконце Зінаїдиної спальні. Невеликі, трохи вигнуті шибки тьмяно синіли в слабому світлі, що падало з нічного неба. Раптом колір їх почав мінятись... За ними — я це бачив, бачив ясно — обережно і тихо спускалася білувата штора, спустилася до підвіконня — та так і лишилася нерухома.
— Що ж це таке? — проказав я уголос, майже несамохіть, коли знов опинився у себе в кімнаті.— Сон, випадковість чи...— Здогади, які зненацька спали мені на думку, були такі нові й дивні, що я не смів навіть віддатися їм.
XVIII
Уранці я встав з важкою головою. Вчорашнє хвилювання вляглося. Натомість прийшло тяжке нерозуміння і якийсь не звіданий досі смуток — наче в мені щось умирало.
— Що це у вас такий вигляд, як у кролика, в котрого вийняли половину мозку? — сказав мені, зустрівшись зо мною, Лушин.
Снідаючи, я нишком поглядав то на батька, то на матір: він був спокійний, як звичайно, вона, як звичайно, потай дратувалася. Я ждав, чи не заговорить батько зо мною по-дружньому, як це іноді з ним бувало... Але він навіть не приголубив мене своєю щоденною, холодною ласкою. "Розповісти все Зінаїді?..— подумав я.— Адже тепер однаково — все скінчено поміж нами". Я пішов до неї, та не тільки нічого не розповів їй — навіть поговорити з нею, як мені хотілося, не пощастило. До княгині на вакансію приїхав з Петербурга її рідний син, кадет, років дванадцяти. Зінаїда одразу ж доручила мені піклування про свого брата.
— От вам,— сказала вона,— мій любий Володю (вона вперше так мене назвала), товариш. Його теж Володею звати. Прошу вас, полюбіть його, він ще сором'язливий, але в нього добре серце. Покажіть йому Нескучне, гуляйте з ним, візьміть його під свій захист. Ви це зробите, правда? ви теж такий добрий!
Вона ласкаво поклала обидві руки мені на плечі — а я зовсім розгубився. Приїзд цього хлопчика робив і мене самого хлопчиком. Я дивився мовчки на кадета, який так саме мовчки втупив у мене очі. Зінаїда зареготала і підштовхнула нас одне до одного.
— Та обніміться ж, діти!