— Так, так,— зауважив Лушин,— примхи і незалежність — ці два слова вичерпують вас: вся ваша натура в цих двох словах.
Зінаїда нервово засміялася.
— Спізнилися поштою, любий лікарю. Бачите погано — відстаєте. Надіньте окуляри. Не до примх мені тепер; вас дурити, себе дурити... дуже весело! А щодо незалежності... Мсьє Вольдемар,— додала раптом Зінаїда і тупнула ніжкою,— не робіть меланхолійної фізіономії. Я не терплю, коли мене жаліють.— Вона швидко вийшла.
— Шкідлива, шкідлива для вас ця атмосфера, юначе,— ще раз сказав мені Лушин.
XI
Увечері того ж таки дня зійшлись у Засєкіних звичайні гості; я теж був серед них.
Зайшла розмова про поему Майданова; Зінаїда щиросердо хвалила її.
— Але знаєте що? — сказала вона йому,— коли б я була поетом, я б інші брала сюжети. Може, все це дурниці, але мені часом спадають на думку дивні речі, особливо коли я не сплю над ранок, коли небо стає і рожевим, і сірим. Я б, наприклад... Ви не будете сміятися з мене?
— Ні! ні! — вигукнули ми всі в один голос.
— Я б змалювала,— казала вона далі, схрестивши руки на грудях і дивлячись кудись убік,— цілий гурт молодих дівчат, вночі, у великому човні на тихій річці. Місяць світить, а вони всі в білому і у вінках з білих квітів, і співають, знаєте, щось, схоже на гімн.
— Розумію, розумію, кажіть далі,— багатозначно і мрійно промовив Майданов.
— Нараз — шум, регіт, смолоскипи, бубон на березі... Це біжить з піснями й вигуками юрба вакханок. Тут уже вам належить намалювати картину, пане поет... тільки я хотіла б, щоб смолоскипи були червоні і дуже димилися і щоб очі у вакханок поблискували під вінками, а вінки повинні бути темними. Не забудьте також тигрових шкур, і чаш, і золота, багато золота.
— Де ж має бути золото? — спитав Майданов, відкидаючи назад своє рівне волосся і роздуваючи ніздрі.
— Де? На плечах, на руках, на ногах — скрізь. Кажуть, у давнину жінки золоті каблучки носили на кісточках ноги. Вакханки кличуть до себе дівчат у човні. Дівчата вже не співають свого гімна — вони не можуть більше співати, але вони не ворушаться: річка несе їх до берега. І от зненацька одна з них поволі підводиться... Це треба добре описати: як вона поволі встає, осяяна місячним світлом, і як лякаються її подруги... Вона переступила край човна, вакханки оточили її, схопили й понесли в ніч, у темряву... Уявіть собі клуби диму, і все змішалося. Тільки чутно, як вони вищать, та вінок її лишився на березі.
Зінаїда замовкла. ("О! вона покохала!" — подумав я знову).
— Та й тільки? — спитав Майданов.
— Тільки,— відповіла вона.
— Це не може бути сюжетом для цілої поеми,— зауважив він,— але для ліричного вірша я з вашої думки скористаюся.
— В романтичному дусі? — спитав Малевський.
— Звісно, в романтичному, в дусі Байрона.
— А на мою думку, Гюго кращий за Байрона,— недбало кинув молодий граф,— цікавіший.
— Гюго письменник першокласний,— заперечив Майданов.— І мій приятель Тонкошеєв у своєму іспанському романі "Ель-Тровадор"...
— Ах, це та книга з перекинутими догори знаками питання? — перебила Зінаїда.
— Вона. В іспанців так заведено. Я хотів сказати, що Тонкошеєв...
— Ну, знову почнете суперечку про класицизм і романтизм,— удруге перепинила його Зінаїда.— Давайте краще грати...
— У фанти? — підхопив Лушин.
— Ні, у фанти нудно; а у порівняння. (Цю гру вигадала сама Зінаїда: називали якусь річ, кожен старався порівняти її з чим-небудь, і той, хто добирав найкращого порівняння, діставав приз).
Вона підійшла до вікна. Сонце тільки що зайшло: на небі високо стояли довгі червоні хмари.
— На що вони схожі, ці хмари? — спитала Зінаїда і, не чекаючи нашої відповіді, сказала:— Я вважаю, що вони схожі на ті пурпурові вітрила, які були на золотому кораблі у Клеопатри, коли вона їхала назустріч Антонію. Пригадуєте, Майданов, ви недавно мені про це розповідали?
Всі ми, як Полоній у "Гамлеті", вирішили, що хмари нагадували саме ці вітрила і що кращого порівняння ніхто з нас не добере.
— А скільки років було тоді Антонію? — спитала Зінаїда.
— Либонь, він був молодий,— сказав Малевський.
— Звичайно, молодий,— впевнено підтвердив Майданов.
— Пробачте,— скрикнув Лушин,— йому було понад сорок років.
— Понад сорок,— повторила Зінаїда, кинувши на нього бистрий погляд.
Я скоро пішов додому. "Вона покохала,— мимоволі шепотіли мої губи.— Але кого?"
XII
Минали дні. Все більш дивною і незрозумілою ставала Зінаїда. Якось я зайшов до неї і побачив, що вона сидить на солом'яному стільці, припавши головою до гострого краю стола. Вона випросталася, все обличчя її було залите сльозами.
— А! ви! — сказала вона з жорстокою усмішкою.— Підійдіть лишень сюди.
Я підійшов до неї: вона поклала мені на голову руку і, вхопивши мене зненацька за волосся, почала крутити його.
— Боляче,— сказав я нарешті.
— А! боляче! А мені не боляче? не боляче?— повторила вона.
— Ой! — скрикнула вона раптом, побачивши, що вирвала у мене маленьке пасмо волосся.— Що це я зробила? Бідний мсьє Вольдемар.
Вона обережно розправила вирвані волосинки, обмотала їх навколо пальця і згорнула колечком.
— Я ваше волосся собі в медальйон покладу і носитиму,— сказала вона, а у самої на очах все ще виблискували сльози.— Це вас, може, утішить трохи... А тепер прощайте.
Я повернувся додому, де мене чекала неприємність. У матінки була гостра розмова з батьком; вона в чомусь йому дорікала, а він своїм звичаєм холодно і чемно відмовчувався — і скоро поїхав. Я не міг чути, про що говорила матінка, та мені й не до того було; пригадую тільки, що коли скінчилася розмова, вона звеліла покликати мене до себе в кабінет і з великим незадоволенням говорила про мої часті відвідини княгині, яка, за її словами, була une femme capable de tout[1]. Я підійшов, щоб поцілувати їй руку (це я робив завжди, коли хотів припинити розмову), і пішов до себе. Зінаїдині сльози остаточно збили мене з пантелику; я рішуче не знав, на якій думці мені спинитись, і сам мало не плакав: я все-таки був дитиною, незважаючи на мої шістнадцять років. Я не думав уже більше про Малевського, хоч Бєловзоров що не день ставав усе грізнішим та грізнішим і дивився на спритного графа, як вовк на барана; та я ні про що й ні про кого не думав. Я губився в догадках і все шукав відлюдних місць. Особливо уподобав я руїни оранжереї. Злізу, бувало, на високий мур, сяду і сиджу там такий нещасний, самотній і засмучений, що мені аж самому ставало себе шкода,— і такими відрадними були для мене ці болісні відчуття, так упивався я ними!..