Британців спершу стривожив альянс межи її традиційними супротивниками, а динаміка міжнародних стосунків нормально диктувала би союз з Німеччиною, як природний наслідок.Те, що цього не сталося, почасти пояснюється традиційною англійською неохотою зав'язуватися в будь–які заплутані континентальні альянси, а почасти — надзвичайно незграбною германською дипломатією.Більш важливим за ті два, однак, стало вже згадане німецьке вирішення — збудувати флот, здатний кинути виклик британській владі на морях.
Зважаючи, що Германія вже мала найпотужнішу армію в світі, не було зразу очевидно — принаймні для англійців — нащо Германії взагалі знадобилася ще й океанська фльота. Досі, не зважаючи на промислове суперництво, британські стосунки з Німеччиною лишалися радше дружніми. Але відтак за якісну й кількісну вищість у кораблях почалися "морські перегони", що поступово змінили британську суспільну думку. На 1914 р. Англія рішучо вирвалася вперед, вже хоча б тому, що була готова приділяти більше ресурсів на суднобудування і не мала потреби, як німці, витримувати тягар гонки озброєнь ще й на суходолі. Але Англію не полишав клопіт не стільки щодо флоту, який Германія вже збудувала, як щодо того, який вона ще може зладнати — особливо якщо успішна війна надасть їй військову гегемонію над Континентом.
Тому Британія замирялася зі звичними суперниками. У 1904 р. вона владнала незгоди з Францією в Африці, встановивши стосунки, що стали знані як l'entente cordiale ("сердечна згода" — Пер.) . Лишалася ще Російська імперія, чия південна експансія до кордонів Індії тривало не давала спокою вікторіанським політикам, і підштовхнула англійців у 1902 році скласти формальний союз, перши за майше сто літ, з Японією, що набирала сили. Трьома роками пізніше Росія зазнала поразки у війні з Японією та ступила на край революції, тож у 1907 р. вона залюбки склала угоду з Британією щодо спірних кордонів Персії та Афганістану, таким чином створивши "Троїстий союз". Поза Європою, Британія пильнувала лишатися у дружніх стосунках зі Сполученими Штатами. Американський апетит до морської експансії, розгорівся від перемоги над Іспанією в 1899 р. та анексії володінь тої на Тихому океані, але британські політики розуміли, що велетенські ресурси Америки значать — сутички з нею треба уникати будь–якою ціною. Отож традиційні суперечки було приборкано, практично повністю відмовившись од присутності британської фльоти у Західній півкулі та ретельно плекаючи гармонію британської та американської еліти, базовану на "англо–саксонській" спорідненості та спільних політичних цінностях.
Хоча Британія не кріпила формальних союзів, крім Японії, німці жалілися, що англійці плетуть сітку, аби зловити й поневолити їх, і стосунки дедалі погіршувалися. У 1911 р., коли німці намірилися втерти носа французам — кинути виклик їхньому впливу в Марокко, влаштувавши флотові маневри коло Агадіру, британці відкрито стали на бік Франції. Багато хто в Англії та Німеччині почали вважати іншу країну природно ворожою, а війну між ними — неминучою.
Але, коли війна таки вибухнула трома роками пізніше, сталося це на іншому боці Європи, на Балканах, як сам Бісмарк похмуро передрік.
Балканська криза
Без заспокійливої правиці Бісмарка, стосунки між Австро–Угорщиною та Росією занепали так само гірко, як в Англії з Німеччиною. Проміж балканських держав австрійців більш за все тривожила Сербія, особливо тому, що їхній протекторат над Боснією–Герцеговиною ставив багатьох сербів під австрійський контроль. У 1903 р. заколот у Белграді повалив династію Обреновичів, яка трималася курсу погодження з Двоїстою монархією, та встановив натомість режим, що стояв на розширенні меж Сербії через звільнення сербів, підпалих чужоземній владі — насамперед тих, що в Боснії. Через п'ять років Австрія формально анексувала Боснію–Герцеговину, аби полегшити контроль над тими провінціями. Сербський уряд відповів на це, створивши відкритий "визвільний рух" для боснійських сербів з таємним терористичним угруповуванням "Чорна рука", агентів якої тренували й підтримували однодумці в сербській армії. В той же час, Сербія, з російської намови, стала в голові формування "Балканської ліги" сукупно з Грецією, Болгарією та Чорногорією. Ліга присягалася остаточно вичавити турків з півострова. Слушна їм нагода настала в 1912 р., коли турки заопікувались, обороняючи свої володіння в Лівії від нападу Італії. Італійський уряд плекав грандіозні амбіції (наперед Мусоліні поколінням пізніше) — повернути бучну велич Рисмької імперії. У Першій Балканській війні того року балканські союзники вигнали турків геть з усього півострова, крім клаптя землі під Адріанополем. У другій війні наступного року союзники–переможці чубилися між собою за розподіл здобичі.
Внаслідок цих двох воєн територія та населення Сербії подвоїлись, а заміри було стокрот заохочено. Але ж у Відні переважали страх і прикрість: страх од вочевидь необорно навального походу Сербії, що притьма заохочувало слов'ян–дисидентів в обох половинах Монархії; та прикрість од власної неспроможності дати сьому будь–якої ради. Отоді ж бо 28 липня 1914 року наступника трону Габсбургів ерц–герцога Франца Фердінанда в Сараєві, столиці Боснії–Герцеговини, забив Гаврило Принцип, підліток–терорист, навчений та озброєний сербською "Чорною рукою".
2. Незабаром війна
Криза 1914 року
Криза, яку зчинило вбивство ерц–герцога, попервах здавалася не гіршою за десь півдюжини попередніх, що виникали на Балканах з 1908 року на Балканах та мирно владналися за втручання Великих держав. Але тепер австрійці затялися остаточно роздавити сербського ворога. Вони висунули ультиматум, який за прийняття перетворив би Сербію на край, підлеглий Двоїстій монархії. Такого росіяни не стерпіли б, і австрійці те розуміли; тож перед тим, як оголосити вимогу, отримали від Берліну що називається "карт–бланш", запевнення в германській допомозі на випадок війни. Видавши такий порожній чек, германський уряд знав, що ризикує щонайменше європейською війною, але на сей час така війна в Берліні вбачалася чи не вповні неминучою. Військові лідери Германії розраховували що, чим раніше — тим краще, поки Росія ще не доповідно оклигала від поразки 1905 року, аніж трьома роками пізніше, коли закінчиться будівництво велетенських залізниць, профінансоване Францією, та запрацює програма мобілізації, що вивело б Росію в якісно іншу клясу військової сили. Сама Франція переживала фазу войовничого націоналізму після Анадірської кризи, та військово й психологічно була готова до війни. В Росії панслов'янські суспільні погляди сильно наполягали на війні, хай навіть уряд надто добре знав, наскільки слабка не лише армія, ба й режим у цілому, вже струшений в 1905 р. революцією, відлуння якої ще не завмерло. Що стосується англійців, їх інтерес до балканських справ був мізерний, а власні домашні негаразди — незчисленні; але якщо навернеться на Європейську війну, вони навряд чи стояли б осторонь, спостерігаючи, як Франція зазнає поразки від Германії. Тим пак від Германії, багато чиїх публіцистів не так давно визначали Англію своїм головним ворогом, від Германії, для якої перемога в Європі була тільки приступкою настановитися не тільки великою, а й Світовою державою.