її син розглядав знайому дорогу так пильно, ніби бачив її вперше. В його ледь помітній усмішці було
щось нове, щось такс, що Анет не сподобалося. Анет тремтіла зі страху — вона взагалі була нервова, дражлива жінка,— і дивувалася своєму спокійному, стриманому обличчю в дзеркальці. Оце і є справжня Анет, а не та дика боягузка, яку перелякали на смерть бідні діти на дорозі... Вона вдивлялась у далечин", намагаючись побачити свій дім, що здавався їй тепер справжнім раєм. Нарешті з-за повороту визирнув довгий, присадкуватий будинок з випаленої цегли, показався молодий садочок — новий дім, молоді дерева і молода родина.
З лісів, пшеничних ланів, луків дорога несподівано виводить водія до домівки.
Здається, що і цей дім, і чудові зелені газони навколо, і огорожу (виробництво фірми "Геркулес") перенесено сюди з якогось іншого краю. За дві милі звідси, на такій самій дорозі є чимало схожих будинків, але тут він один. Ще через півмилі трапляються будинки фермерів, одні покинуті, в інших ще живуть люди, там є навіть бензоколонка й крамниця. І більш нічого. Вперше Анет відчула, яке це страшенно небез-печпе місто. їй відразу пригадалося її перше запитання чоловікові, коли той запропонував переїхати сюди: "Але ж... так далеко... Чому тобі хочеться забратись у таку глушину?"
Вопи обоє виросли в місті, але ніколи не почували себе самотньо в цій щедро сповненій пахощами, залитій сонячним промінням місцині за мовчазними даля-ми. Варто було їм глянути на довколишні простори, як серця повнилися гордістю: он які ми кмітливі! їм поталанило, вони порвали з комфортабельним минулим, щоб виховувати свого єдиного сина в цьому безпечному місці —звідси п'ятнадцять миль до найближчого містечка, в якому Анет робила покупки, а Тіммі ходив до школи, і аж п'ятдесят миль до міста, де працював її чоловік.
Анет звернула у двір і поволі в'їхала в гараж. Усе ще в трансі, люта на саму себе, вона вийшла з машини, але руки з керма не прийняла. В білій сукні, тоненька — саме такі в моді —— жіночка, все ж таки жіночка, а не дівчина, зважаючи на роки, вона стояла з недоречною, застиглою посмішкою на обличчі, тримаючи руку на кермі, а її мозок був зайнятий чимось незрозумілим. Стояла спантеличена, підозрілива І водночас розслаблена та безтурботна, хоча сезонні мандрівні робітники працювали всього за якусь милю звідси. її млявість вплинула навіть на Тіммі, який мав звичку прожогом вискакувати з машини й щосили стукати дверцятами. Якби він тепер учинив так, вона б гримнула на нього: — "Тіммі, я прошу тебе!" — І тоді б заспокоїлася. Але він вибрався з машини, немов старий дідок, і так недбало прикрив дверцята, що нони ледь клацнули і навіть не зачинилися за заскочку. Якусь мить мати й син стояли нерухомо обабіч машини. Анет могла б заприсягатися, що Тіммі не зробив жодного кроку і навіть не поглянув на неї. Потім вона почула, як він вибіг із гаража.
Анет розсердилась. У свої шість років син добре розумів її. Він знав, що має допомагати матері розбирати пакунки, притримувати двері, відчиняти шафки на кухні, а потім розставляти закуплене в холодильнику. Анет стояла в гаражі й чекала, поки її голова позбудеться жахливих спогадів. Чому Тіммі вибіг із гаража? Вона відчула себе зрадженою — ніби син утік, щоб зберегти, приховати від неї дорогий йому спомин про того хлопчика. Вона згадала перші дні свого материнства, згадала свою зневагу до самої себе за все, що зробила; тоді їй не хотілось і дивитись ні на дитину, яку вона привела на світ, ні на свого чоловіка, який змучився у чеканні; під час вагітності вона була така пригнічена, що після пологів їй стало ще нудніше. Навіщо воно мені, оце дитя? Де я? Що зі мною?
Охоплена жагою кохання, місяць після закінчення коледжу Анет побоювалась, незважаючи на свою вроду, що взагалі ніколи не вийде заміж. І тоді вона вдалася до ризикованої гри, рішуче порвала з минулим, назавжди розлучилася з друзями, з усім, що роками оточувало її, і почала нове життя із самовпевненим молодим чоловіком, який розмовляв різким, владним голосом. Хтозна, чи затримало б її нове життя, якби вона не відсахнулась так беззастережно від минулого, від батька, від чудової матері. Тепер залишалося тільки писати їм, надсилати вітальні листівки та робити туманні натяки на можливу майбутню зустріч.
Зітхнувши, Анет рушила з місця. Забрала з машини пакупки, вийшла з гаража (а спека нітрохи не спала), поклала їх на землю і вправним сердитим рухом (на той випадок, якби Тіммі підглядав крадькома) зачинила двері гаража й замкнула їх. "Ось так!" Але обернулась, і потроху впевненість її розвіялася. Анет глянула на будинок. Кущі затуляли бетонні плити, на яких стояла будівля,— тут, на півдні, немає потреби споруджувати підвальний поверх — цвіли троянди; ніжні та визивио яскраві, вони почастп закривали велике вікно, крізь яке, їй завжди здавалося, хтось нишком стежив за пею. І троянди, і навіть доглянутий моріжок, що вибігав аж до дороги, у своїй розкішній вишуканості були немов глумом над нею, глумом над самими собою — вони так пишалися, ніби їм піколи по доведеться зів'янути. Анет примусила себе подолати байдужість, що війиула на неї, мов подих смерті,— така ж темрява застилала їй свідомість у лікарпі, коли вона народила дитину. Анет притулила пакунки до стіни гаража — морозиво, хоч і в спеціальній упаковці, вже, мабуть, потекло —і, незграбна на своїх високих підборах, поспішила до в'їзду на подвір'я. При-
ставила долоню дашком до очей; на дорозі нічого не видно. Цей рудий путівець, напевне, так ніколи й не вимостять. Спочатку вони з чоловіком навіть пишалися цим. А тепер виявилося (раніше вона цього ніколи й не помічала), що густі крони закривають дорогу, приховують її звивини, і тому Анет за чверть милі вже не могла нічого побачити. Ніколи раніше навколишня місцевість не здавалася їй такою непривабливою.
Анет поспішала. Біля воріт сонце знову немилосердно припекло. Хотіла зачинити ворота (кілька іржавих зубців заплуталося в траві), відчула, як по тілу покотився піт, подразшоючи шкіру на спині и під пахвами. Біла сукня, мабуть, стала вогка і взялася брижами на ногах. Важко дихаючи від напруги, Анет нарешті спромоглася зрушити з місця ворота, які смішно перехпябилися і шкребли по гравію. Побачила, що на воротях немає замка, доведеться вертатися в гараж, віп має бути десь там. Тієї ж миті, дивуючись своїй витривалості, Анет метнулася до гаража.