Батько згідно закивав йому головою і відійшов до інших дверей: ворони, дроти, вагони, вздовж і навскоси рейки та рейки, он і кульбабка між рейками в мазуті, дурненька, розцвіла, наче місця собі не могла знайти, але цвіте, цвіте, жовтенька, на розлуку...
"Це вже мене, мабуть, і Зіна прийшла та шукає, і їсти ж без мене не сяде, а я де. Я, одним словом, їду... Щоб я ще коли з дому поїхав?! Щоб я ще так коли хоч одного чемодана зробив?! Та краще я... я не знаю, що буду робить!.."
Батько оглянувся на Мумумкала, нехотячи підійшов до нього і став запитувати його, куди вони їдуть, і коли ця електричка стане, і чи взагалі вона колись стане, і що йому, батькові, треба сьогодні бути у Москві, у кіні син його йде. Батько говорив довго і наче ясно, та Мумумкало дивився на нього, як баран на нові ворота. Тоді батько, щоб розтолкува-ти Мумумкалові ще раз все достоту, перейшов на миги. Пальцями і кулаком він став показувати йому і Москву, і вокзал, і свою жінку, і її сльози, як вона плаче, і як за те, що він її покинув саму, вона буде його сварити...
Але миги у батька були свої, а у Мумумкала, видно, свої. Різні у них були миги, бо, дивлячись на мити батькові, Мумумкало розсердився, розпарені губи його аж наче пустили сік. Чи то він так зрозумів батька, що той щось зневажливо говорить про його жінку, чи то про нього самого, бо він враз набух, став плюватися і мало не заліпив батька у вухо. Розчарований батько кашлянув і відійшов до дверей.
І тут з електрички став виходити дух і повітря, вона у Москві щось забула, бо на батькові очі виплив голубуватий перон, і електричка стала.
Батько принишк і перестав дихати, погляд його завмер на дверях. Та вони наче прикипіли, наче хто приварив їх, прикував до проклятого чортового місця. З інших дверей, як з дверей, вже заґелґотіли і посунули люди, хтось навіть велосипеда вивів і, обліпленого сумками, повів поперед себе... "Може, їх де заїло?" — зблідлий батько під прощальний гудок електрички ще раз вчепився в їхній гумовий шов. Хух! — двері пішли!.. Батько стрімголов вискочив на перон і вкляк на ньому, як поплавок на воді. "М-м-м", — замумкав на прощання з тамбура роззвірілий Мумумкало і, склавши навхрест чотири пальці, показав батькові "казьонний дом". Батько згідно і вдячно хитнув йому головою і засміявся, показавши у відповідь свою чорну дірку із рота без двох зубів... і в цю мить з того боку перону з лісу вибігла мокра, — десь, видно, застав її дощ, — чи спітніла від скорого бігу нова, як з голочки, весела, його, батькова, електричка, вона летіла туди, в бік Москви, де Зіна, де будочка з морсом, де кінотеатр "Мир". Як легко і м'яко, з прозорим, ніжним гудком, без гуркоту і брязкання вона зупинилася перед ним. Навіть не зупинилася, а вистелилася, як ласочка. Спокійно і чемно вона розчинила перед батьком усі свої двері і наче сказала: "Прошу заходьте, шановний Степане Миколайовичу, заходьте у двері, які вам до вподоби, всі вони в мене справні, і через п'ять хвилин будете там, де вам треба".
Спокійно і чемно батько ступив у тамбур. Електричка тільки цього й чекала, бо як тільки батько переступив поріг, вона шовково зачинила за ним свої двері, потім легенько гойднулася, подала срібний голос і попливла.
"Наче ж я забарився і недовго, може, і Зіна ще не прийшла, бо з тісю балаболихою тіткою Настею тільки зачепися за який-небудь базар-магазин; та і цвях із підбора у чоботі виліз, у п'яту через онучу коле, де б це його присісти?"
Батько заглянув у вагон. У вагоні можна сісти — де по четверо фали у карти, де сиділо двоє, а де й нікого на лавці нема.
— Пашо, голубчику, де ти пропав? — і не встиг батько пустити і пари з уст, як якась дівчина чи молодиця, теліпаючи скляними голубими кульчиками, вже посадовила його біля себе і затарабанила на весь вагон. — Ми вже з мамою і на кочегарні тебе шукали, і на фермі були, думали, що ти там, а тебе і там нема, а нам треба було гусей порізать, я заміж виходжу, поздоров!
І вона приляпнула свою круглу щоку до батькового зарос-
лого рота:
— Оце ось із фидцяти гусей, та ще в сусідів прикупили, матрац пуху вийшло, на перину. Поможеш мені до автобуса.
— Я... я... — батько хотів було сказати цій дівчині чи молодиці, що він ніякий не Паша, що він не той чоловік, за якого вона його має, що він сьогодні вже наносився, будь воно все неладне, і що він їде у Мурманське... Та де там!
— Ти що, Пашо, наче мене і не впізнаєш? Я Марфи Кли-кової дочка, отої, що через яр, за яром живе, ну, Марфи, з городньої бригади, з капусти! А я Вера, та сама Вєра, яку ти, як з фронту прийшов, по селу на гіргожах носив!.. Що воно буде — не знаю. Але що буде — те буде, їду до нього, на Далекий Схід, бо жених мій там заправщиком на гїдросамо-льотах робить. З дня на день від нього виклику жду, тоді вже з заводу розщитаюсь, — і її наморені очі тихо заплющились, повіка притулилась до повіки, і вже крізь сон вона тихо проговорила: — Мені ще сьогодні на третю зміну. Як електричка стане, Пашо, буди...
І ось мій батько з довгим, як кишка, через плечі до землі смугастим матрацом від електрички по перону і через вокзал, по знайомій білій, у зелених хвилях підлозі плентається за Вірою на знайому вже автобусну зупинку. Перше, куди він глянув з-під матраца, — це до кас, на каси, чи прийшла Зіна, але Зіни з тіткою ще не було, і то вже легше, потім глянув на будочку — будочка відкрита, морс у продажу, можна міді ще намінять, якщо не вистачить, та і все інше, як захочеться куди, все тут під рукою, далеко бігти не треба... У батька знову повеселішало на душі, та й до автобуса два кроки, і черги нема.
— Спасибі тобі, Пашо, голубчику, я поїхала-полетіла, бо, може, в гуртожитку вже і виклик лежить, не забувай мене, Пашо, нема тобі що на згадку про себе лишити... — Віра понишпорила в кишенях свого синього жакета і просяяла. — Ти дивись, гайка! Ти диви, гайка з мого заводу! На тобі, Пашо, хоч цю гайку, на згадку, може, вона тобі на грузило до вудки пригодиться!..
Віра сплакнула, витерла ріжком матраца очі і простягнула батькові гайку, вже як автобусні двері зачинилися. Тоді Віра підбігла до вікна і кинула її батькові через вікно. Не падати ж гайці на асфальт, батько зловив її і, дивлячись услід тонкосльозій Вірі, помахав їй рукою з гайкою на прощання...