Щоб ближче відчути, чим дише селянство, вирішив особисто відвідати одне з сіл під Мелітополем, побувати на мужицькій сходці. Виїжджаючи з міста, мав необережність прихопити з собою в автомобіль і двох місцевих земців, що виявились до нестерпності балакучими і всю дорогу тільки й торохтіли йому про те, як набридла народові більшовицька анархія та як він, народ цей, жадає для себе твердої руки...
При переїзді через якесь село, де він зробив коротку зупинку, щоб показати себе народові, його обступили греки-колоністи, засипали скаргами на самовільні реквізиції коней, на грабунки та беззаконня, що їх нібито чинять його солдати при потуранні старших командирів. Реквізиції, безчинства, грабунки — було гірко й прикро йому це слухати. Та чи ж для того він повиганяв із армії генералів-грабіжників, таких, як Покровський та Шкуро, щоб їх заступили інші? Ні, за це він каратиме нещадно. Він не допустить, щоб повторилося те, що роз'їло денікінську армію!
Перше, з чим звернувся Врангель на сходці до селян, до стовписька пропечених на сонці, темношкірих, похмурих аборигенів, було запитання: чи чули вони про його новий земельний закон?
Селяни загули у відповідь, що не чули, мовляв. Котрийсь бачив нібито цей закон віддрукованим у Мелітополі, але так і не купив, бо дорого коштує: сто шістдесят карбованців за штуку *.
1 Суть врангелівського земельного закону полягала в тому, що землю селяни могли одержати тільки за великий викуп. Закон був спрямований проти інтересів трудового селянства.
Поставивши селянам ще кілька запитань, на які вони відповідали знехотя, Врангель звернувся до сходки з промовою. Говорив пристрасно, вкладаючи душу в свою промову, щиро вірячи, що він якраз і є оборонцем інтересів селянства, а вони слухали його і мовчали. І коли скінчив — теж мовчали. Щось недобре, грізне, незрозуміле було в цьому мовчанні. "Народ безмолвствует"? Але чому, чому?
Нічого не пояснила йому ця поїздка.
Коли— йшов до автомобіля, на ходу вловив кинуте кимось у натовпі мовби ненароком:
— Казав пан — кожух дам... А в тон йому ще похмуріше:
— Та й слово його тепле...
У пригніченому настрої — вже без земців — повертався з цієї сходки в Мелітополь, у черешневу свою столицю. Чомусь вчепилося в мозок оте незрозуміле: "Казав пан — кожух дам..." — і не покидало його всю дорогу. Що воно мусило значити? Кого стосувалось? Чи не його це якраз земельний закон селяни мали на увазі?
В такому був настрої, коли, повернувшись до свого штабного поїзда, дізнався, що з Севастополя прибув з місією адмірал Мак-Келлі.
VII
Візит глави американської військової місії був несподіваним для Врангеля і, правду кажучи, не зовсім бажаним у цей час. Нанесло їх, опікунів: генерал Монжен, граф де Мартель, тепер цей... Ще все тут не вичахло після боїв, ще стільки скарг, нарікань, а він уже тут, уже примчав по гарячих слідах. Врангель досі не міг звільнитись від того неприємного осадку, що залишився в нього на душі після зустрічі з Мак-Келлі в Севастополі. Це було в той день, коли надійшла радіограма, що червона кіннота на Київському напрямку прорвала фронт польських армій і що становище для військ маршала Пілсудського створилося катастрофічне. Мак-Келлі, прибувши тоді до Врангеля, недвозначно дав зрозуміти, що верховна рада союзників уповноважила його скоординувати дії Криму й Варшави. В досить грубій формі він став вимагати, щоб
Врангель негайно виступив на підтримку полякам. І хоча це цілком збігалося з планами й бажаннями самого Врангеля, одначе Мак-Келлі вважав за можливе вдатися навіть до погроз, сказавши, що коли Кримська армія не виступить негайно, то всім кораблям, які прямують зараз з бойовим спорядженням у Крим, він дасть по радіо вказівку повертати в інші порти — в румунські чи польські. "Виходить, ми для Пілсудського, а не Пілсудський для нас",— кинув тоді Врангель ображено, і вони розсталися, сповнені неприязні один до одного.
З чим же на цей раз прибув до нього цей заповзятливий, що так далеко забрався на сушу, адмірал?
Врангель, закіптюжений, весь укритий липучим потом, не встиг ще опорядитися з дороги, як адмірал Мак-Келлі вже з'явивсь у салоні штабного вагона, вільно й невимушено вітаючись, сяючи назустріч головнокомандувачеві своєю простецькою панібратською усмішкою. Врангель не терпів цієї усмішки, як і самого янкі з його недбало-розв'язними манерами й амікошонством, але на те він, Врангель, і вроджений аристократ, щоб уміти при потребі приховати свої справжні почуття.
— Чим можу служити? — з бездоганною чемністю запитав гостя по-англійськи.
Адмірал, ластуватий, свіжовиголений, з рум'яним моложавим лицем здоров'як, запросто всівшись на широкій шкіряній канапі й узявши з кришталевої вази кілька черешень, закинув ногу на ногу, став смакувати.
— Тут чудові черешні, генерале,— сказав смакуючи.— На них міг би бути попит в Європі.
— Чи не любов до черешень і привела вас сюди?
— Не тільки. Вирішив на місці ознайомитись, чи варто нам ризикувати тим, чим ми ризикуємо. І я не розчарувавсь, генерале: край вартий того, щоб ради нього ставити на кварту наш капітал. Таврійські прерії, Донецький басейн, Катеринослав з його промисловістю — ці три штати мають світове значення у виробництві вугілля, залізної руди і хліба. З точки зору транспорту, шляхів сполучення їх дуже легко зв'язати з цивілізованим світом. Усі ці багатства можна кожного року вивозити звідси в сотнях тисяч тонн.
— Це традиційна зона французького впливу, адмірале.
Мак-Келлі посміхнувся:
— Вона легко може стати зоною впливу айерикан*
ського! г
Запаливши сигару, адмірал став розпитувати Врангеля, як проводиться земельна реформа та як ставиться місцеве населення до його армії — усім цим, мовляв, настійливо цікавиться Вашінгтон і хоче мати інформацію з перших рук. Потім висловив своє задоволення розгортанням воєнних операцій і навіть відпустив похвалу Врангелеві особисто.
— Тепер нам видно, що ми і наші союзники не помилилися, коли зупинили свій вибір на вас, генерале, розшукавши вас там, у Константинополі, на глухих задвірках подій.