До невпізнання змінений військовим мундиром і все ж одразу впізнаний строганівцями молодий Фальцфейн іде понад шеренгою сяк-так вишикуваних селян і, тикаючи в кожного ручкою нагайки, відраховує:
— Один... два... три... Десятий! Ложись! І знову:
— Один... два... три... Десятий! Ложись! Кожного десятого тут же хапають, кладуть і вже
не відпускають, доки кров'ю не підпливе.
Оленчук не потрапив у число десятих, але це його не врятувало від канчуків. Котромусь із офіцерської комісії при огляді здалася підозрілою Оленчукова шия. Чому не згинається? Контужений чи просто симулює?
Уважно розглядали офіцери жилаву, не згодну на мобілізацію Оленчукову шию.
— Набік поставило? В комуністичний бік дивишся? І хоч не був десятим, його теж поклали й наказали
задирати сорочку.
Як у далекі татарські часи, гасають по селу верхівці з оберемками реквізованих кожухів та сирових полотен у сідлах. Шастають по дворах. Джигітуючи, стинають нагайками голови курям, а коли слащовський аероплан сипнув край села призначені селянам листівки, чечня, розважаючись, на повнім скаку стала ловити їх у повітрі на вістря своїх клинків.
"Подальший мій шлях оголошувати не стану. Ви узнаєте його по загравах пожеж!.."
Літає пір'я по дворах, всюди лунає дике гортанне "хазайка!". Буйне завойовницьке бешкетування було саме в розпалі, коли до Строганівки похідним строєм при зачохлених гарматах вступив артдивізіон капітана Дьяконова.
Знайоме село край Сиваша, перетоптані кіннотою виноградники... їдучи верхи попереду своїх артилеристів, мовчки роззираючись на метушню по дворах, Дьяконов дедалі з більшою стривоженістю прислухається до лементу збудораженого села. Не хлібом-сіл-лю, не величальним дзвоном церковним зустрічають білих витязів. На майдані повно людей: крик, плач... Біля одного двору стовпились селяни, а жінка, поставивши відро на глиняну загату, підносить то одному, то іншому кухоль води. Дьяконов відчув, як йому й самому враз пересохло в горлі. Під'їхавши ближче, здивовано розглядав селян. Якісь вони незвичайні стоять перед ним: колись привітні, зараз чомусь одвертаються, уникають його погляду... В перетлілій одежі, в солом'яних брилях, інші й зовсім простоволосі, в декого на сорочках проступає свіжа кров... І раптом... Дьяконов сам собі не повірив: Оленчук! Оленчук бере кухоль тремтячою рукою, пожадливо п'є великими ковтками, і рука, і плечі йому чомусь трясуться. Що з ним?
— Оленчук!
Старий батареєць повільно передав кухоль товаришеві й. тільки тоді підвів очі на офіцера, на своє врятоване торік від розправи благородіє. Наче не впізнаючи Дьяконова, селянин зупинив на ньому важкий скаламучений погляд.
— Що з тобою, Оленчук?
Оленчук неквапом став задирати на собі зі спини сорочку:
— Бийте й ви!
Спина — рана кривава... Дьяконов не хотів вірити власним очам... Невже? Невже знову починають те саме? І це незважаючи на найсуворіші' попередження головнокомандувача проти безчинств і сваволі?
— Хто це його? — запитав у жінки, що роздавала воду.
— А це ж... ваші. За церквою он свободу роздають. Молодий Фальцфейн за материну землю розплачується...
Дьяконов шарпнув коня, аж він, здибившись, сердито війнув на селян своїм султанисто розпущеним хвостом. Гаряча пилюка вдарила з-під копит, поволі осідаючи на брилях, на посічених сорочках, на плечах. Мовчки ковтали пилюку дядьки, мовчки ковтав її й Оленчук, в похмурій важкій задумі дивлячись услід своєму так несподівано зустрінутому благородію.
За церквою Дьяконов з розгону осадив коня і мимоволі скреготнув зубами: знайона картина! Якісь офіцери, збивши під оградою гурт селян, тут же чинять над ними суд і розправу.
— Глузувати над нами? Тільки криве та сліпе й явилось на мобілізацію!
— А сини де? Де фронтовики?
І вслід за цим висвисти канчуків і приглушений стогін...
Дьяконов, пробиваючись між солдатами, спрямував коня в саму гущу:
— Хто старший?
І одразу помітив його — в нових полковницьких погонах, довгов'язого молодого аристократа з маленьким — з кулачок — перекошеним злобою обличчям у пенсне.
— З ким маю че...?
Він не встиг ще договорити, як Дьяконбв, навалюючись на нього конем, з усього розмаху оперіщив його арапником — раз, і вдруге, і втретє! Затоптав би конем, змішав би з землею, якби не стали на заваді оці. Звідусіль кинулись, хортами нависли на ньому, стягли з сідла і за мить уже обеззброїли, здерли погони з плечей...
Біла акація стоїть край Оленчукового городу, над самим Сивашем. Ніяке дерево не витримує в цім безводнім солончаковім краю, на палених вітрах, і тільки вона, жилава акація, цупка та колюча королева півдня, веселить людський зір по присиваських убогих селах, щовесни вбираючись в рясні кетяги цвіту, щоліта осипаючись духмяними пелюстками на плескаті, порослі бур'яном дахи. Як вірну подругу, любить білу акацію степовик. Та й як її не любити! Наперекір суховіям та чорним бурям повсюди йде вона за людиною, заходячи аж сюди, до самого мертвого моря, де, крім солі, вже ніщо не росте...
Ниць лежить у тіні акації Оленчук, поклавши голову на руки. Пробрався сюди, так що й жінка не чула, ліг і як умер у бур'яні. Чув, як посилала вона дітей розшукувати батька, але не обізвався. Чи соромно було в такому вигляді показатися перед дітьми, чи... й сам не знає чому: висічений, поганьблений, лежить, прищухнувши на власному городі, мов злодій або дезертир.
Незабаром — чув — дружина з сусідкою голосно перемовлялася через загату.
— Попало й твоєму, Харитийо... Був би хоч десятий, а то тільки за те, що шию скрутило.
— Ой лишенько! — забідкалась дружина.— А ці ж казали, не битимуть! Де ж це він?
— Прийде. Понад Сивашем, бачила, отам крався. А мого так і не найшли. "Де,— питають,— заховавсь?" Дуже ж, видно, їм солдатів прикрутило, якщо вже й за дідами ганяються. "Беріть,— кажу,— тоді хоч мене, коли дід заховавсь!.."
Чув згодом Оленчук — повернулися діти, з галасом притягли на подвір'я підібраного десь коня.