Дядьки — Левонтій та Оникій, вважаючи, що винуватцем усьому він, отой гнидюк у штиблетах, беруться іноді розважати Ганну:
— Підожди, ми до нього ще доберемось, доскака-ється він. У багатьох наших хлопців він уже на підозрі. Не інакше, як польський сищик, з тих, що на потайну службу до Пілсудського повстроювались. Золото все в наших видурює, а для чого б то? Чи не для того, щоб, коли зовсім припече, за границю чкурнути, млина там десь одкрити або шинок? Ні, голубе,— погрозливо хрипіли густо зарослі, посоловілі від люті Сердюки.— Пропадать, так разом усім пропадать!
Повно юхти та смушків у тачанці в дядьків, повно буржуйських куниць та лисиць, а Ганна серед них — в занехаянім одязі, закіптюжена й байдужа до всього, трясеться кудись, як у безвість, з великими, налитими скорботою очима. Все ніби є і нема нічого. Буржуйські хутра під ногами та купа сірої дорожньої пилюки в пелені — оце і всі твої набутки!
Одного разу ледве не пропала заодно з дядьківськими хутрами й Ганна: провалилася їхня тачанка на мосту, разом з кіньми пішла шкереберть із мосту та в воду. Ганна ледве встигла вихопитись в останню мить. Що там коїлось! Дишло поламане, збруя порвана, кінь один тоне, а інший на живіт йому копитами стає, щоб тільки самому врятуватись. Шуби та юхта дядьківські плавають по воді, намокаючи, йдуть на дно. Дядьки рятують, що можна, лементують у відчаї, а їй, Ганні, нічого не жалко, тільки кобилку свою улюблену при-стяжну гукає з берега: "Воля, Воля..." Так, не вибравшись із збруї, і захлинулась на Пслі її Воля.
А бої частішають, Шляховий із своїми яреськами дихнути не дає, і все безтямніше — як по замкнутому колу — гасає банда по синьому полтавському обрію.
Після тієї розмови з Вутанькою Ганна все частіше, мовби ненароком, ловить себе на тому, що дивиться на свою ватагу вже ніби на чужу, ніби Вутаньчиними очима. Раніш мовби й не помічала, скільки серед тих, хто її оточує, всякого наброду — то невдоволених розверсткою хутірських синків, то колишніх стражників та тюремних наглядачів, то навіть таких, що вже встигли побувати на службі в Радвлади, але, чимось проштрафившись, змушені були рятуватись від ревтрибуналів у лісі. Пробийголови та пропий душі, звиклі до крові, до бездомного розбійницького життя!
По-справжньому відкрились Ганні очі на них під час наскоку на комуну. Наче прозріла раптово, наче вперше побачила їх такими, як є, побачила Вутаньчину правду про всіх про оцих, із ким свою баламутну долю зв'язала.
На високому горбі, на тому самому місці, де стояли в давнину хороми панів Базилевських, біліють обсаджені тополями будівлі комуни "Червоні квіти". Перших панів спалили при Катерині турбаївські козаки, останніх — викурили в революцію навколишні ■ села, а в спустілих будинках маєтку цієї весни з почину чекістів було влаштовано дитячу комуну для безпритульних сиріт.
Верховоди банди вже й до цього не раз поривались зблизька подивитись на комуністичний рай та на життя "по потребі", але Ганна, доки була при отаманстві, все противилась цьому, соромлячи своїх пробийголів тим, що ганебно воювати з дітьми. Тепер же верхівка, видно, таки вирішила зробити по-своєму.
Рано-вранці завернули зненацька в комуну. Нещадно лупцюючи коней, як скажені, мчали по довгій тополиній алеї, що вела до маєтку, тільки й встигла Ганна прочитати на арці, що майнула вгорі: "Ю ний комунар! Що ти зробив для пораненого чер-воноармійц я?"
Коли Сердюки влетіли своєю тачанкою на подвір'я, там уже йшла розправа — дорубували шаблями вихователів, трощили прикладами вікна, викидали, як цуценят, із приміщень на смерть переляканих спросоння дітей, озвіріло чесали по них нагайками:
— Де каса? Де зброя?
Над матюччям, над хрипінням сп'янілих від крові бандитів то тут, то там зривались дзвінкі дитячі зойки, мелькали заюшені кров'ю личка хлопчиків та дівчаток.
. Вихопившись з тачанки, Ганна з затиснутим револьвером у руці кинулась в саму гущу бандитів:
— Не смійте! Припиніть дітовбивство!
Хтось грубо відштовхнув її, вона по комусь стріляла, але за мить її уже й саму скрутили, затовкли обличчям у тачанку:
— Не сунься, отаманко, не в своє!
Доки й з комуни не вимчали її коні, все чула оті шматуючі душу зойки юних комунарів, доки й житиме, мабуть, не сховатись їй від чистих їхніх оченят, налитих слізьми, засвічених то благанням, то горючою ненавистю.
Цілий день після цього вона не знаходила собі місця, тісно було їй у тачанці, неначе в ямі, не могла дивитись звідти на гладкі, брижуваті загривки Сердюків.
На ночівлю банда зупинилася в лісі за озерами, неподалік од Криничок. Важкий сон звалив цього вечора Ганну, і приснились їй дивні якісь хороми, а вона ходить по них із світлиці в світлицю і ніяк не може з них вибратись. Прокинулась — хтось хропе під тачанкою, надщерблений місяць крізь гілля блищить. Пити хотілось. Встала з тачанки, неквапом побрела до води.
Попадавши хто де, сплять мертвецьким сном її найза-пекліші, ті, хто сьогодні ще й дитячою кров'ю руки свої обагрив. Все меншає їх, все менше займає місця під зорями її ватага. Темніє, збившись тачанками та кіньми по узліссю, мов розшарпаний циганський табір. Де-не-де стовбичать вартові, під кущем біля кулемета чути приглушену розмову — саме, видно, міняється наряд. Здає пост Остапенко, приймають Сердюки.
— Озеро, протоку найбільше пильнуйте — чути грубий голос Остапенка.— Чи туди хто, чи відтіль — наказ — пали без попередження. В селі Шляховий із своїми, так що — не дрімай!
Помітивши Ганну, Остапенко зачепив і її мимохідь:
— Не спиться нашій матусі? Молода кров грає? І пішов.
Чути, як, покректуючи, зітхаючи, мов воли, дядьки влягаються біля кулемета.
Плесо озера блищить перед Ганною. Зорі над головою, зорі й під ногами — у воді, між кугою та лататтям. Нахилившись, Ганна зачерпнула пригорщею води, напилася всмак. Вода холодна, джерельна, тут безліч родників, і всю цю місцину, розташовану на джерелах, розмережану протоками, озерами й озеречками, криничани здавна звуть — Холодні Криниці...