І ось він став. Вечорами вже молодь забігає до хати, балалайка побренькує, пісні стиха пливуть...
У погожі дні Данько, напнувши на плечі материн латаний кожух, любить поратися надворі по господарству або, вийшовши до річки, подовгу стоїть з костуром на згірбку, уважно приглядаючись до світлої, роз-блислої на сонці зарічанської далечі, чутливо прислухаючись до молодих бентежливих звуків весни.
Весна наступила в цьому році могутньо, раптово. Не підкрадалася поволі, не висилала з відлигами розвідок, не задкувала перед ударами останніх летючих зав'юг. Розгорнулася враз, прорвалася, натиснула цілим фронтом! Війнули вітри з півдня, пригріло сонце, і вже одна за одною стали рушитись на очах, валитись білі укріплення зими 3 гуркотом падали кришталеві стріли з-під стріх, задзюркотіли, заграли на всі лади струмки по вулицях, по городах, по підгір'ю. Стала стріляти крига на річці, набухаючи прибутною водою.
За якихось кілька днів усе ожило, овіяне теплим вітром, приголублене всією щедрістю сонця з весняної висоти.
В день, коли затріщала, загула, надимаючись кригою, річка внизу, криничани з усіх кутків висипали на берег. Хоча бачили льодохід щовесни і, здавалось би, давно вже мусили звикнути, але цього дня знову ждали скресання річки, як чогось небувалого. Яресько, озброєний костуром, також стояв на березі між людьми, охоплений загальним настроєм чекання, весь у сум'ятті якихось нових надій і сподівань, немовби сьогодні мало статись тут справді щось виняткове, незвичайне.
Підійшов з групою ревкомівців Федір Андріяка, зухвало скривився до Яреська перерваною губою (це він усміхався):
— Поперла весна, кажеш?
— Поперла.
— Як розіллється, всіх бандюків нам з лісу повиганяє.
— А там — дезертирів з каховських плавнів.
— То це, думаєш, і все? В Криму, брат, ще зосталось гадів на розвід. Денікіка, ч-чортяку, скрутили, натомість Антанта Врангеля вже відгодовує своїми пишними грудьми. Кажуть, нібито в Севастополі на руках його зараз носять, ч-чортову куклу!
Яресько пригадав Севастополь у дні їхнього кримського буряного рейду, братання з французькими матросами, бурхливі маніфестації, пісні... Як оця весна, що так нестримно рушила трощити всюди залишки зими, так ішли вони тоді вулицями Севастополя з піснями" — проти дредноутів, при стягах червоних, збратані матроси, повстанці, робітники. І щоб оцих людей та знов заярмити?
Річка тим часом робила своє. Спершу поволі, мовби знехотя, посунула крига, дедалі дужче, навальніше. І ось уже раптом затріщало все, тісними стали береги, ламались, трощилися брили, лізли одна на одну крижані плахи, здіймаючись буграми, ніби якась сила напирала на них спіднизу, обдаючи темним клекотом води. Наче якесь таїнство вершила природа, і люди, наблизившись до самого берега, схвильовано стежили, як пробиває буйна весняна оця сила собі дорогу вперед, як сунуть і сунуть по бурун лив их чорториях крижані брили, відламуючись від рідних місць, з погрозливим шумом та тріском рушаючи в свою далеку весняну мандрівку.
На очах руйнувалося все: розчахувались зимові ополонки, ламались крижані — з водохрещі — хрести, зміщались, пропадали в крижаному кришиві звичні, протоптані криничанами взимку на той бік річки до лісу стежки.
Молодь розважалася. Якісь парубчаки перестрибували з крижини на крижину, з удаваним переляком галасували: "Тонемо! Гвалт! Рятуйте!"
— А ой бачиш отряху? — вказав Андріяка Яреськові на річку.
Данько вже помітив, мотав собі на вус .. Дівчина на крижині! Хто ж така? Мовби змагаючись з парубчаками у сміливості та відвазі, забралася з жердиною на крижану плаху і, вправно керуючи нею, пробивається попід берегом по самісіньких чорториях. Видно було, що не сільська: в жовтих чобітках з застібками ледве не до колін, в коротенькій хутряній шубці, що туго облягла її ставну гарненьку постать. Голова відкрита, без хустки, в самих лише косах золотистих, каштанових, що метлялись їй по спині, коли вона орудувала своєю гирлигою. Наблизившись до того місця, де стояв Яресько, дівчина сміливо скинула на нього оченятами і, вихопивши з води жердину, пустотливо простягла на берег;
— Хапай, служивий, бо втону!
— Такі не тонуть.
— Боїтесь? — засміялась дівчина і знов налягла на жердину, і її одразу віднесло потоком далі. Таке кирпоносе, широколице, зрідка навіть покрапане ластовинням, але... гарне! Не дівча, а одна тобі усмішка до вух!
— Чия така? — повеселівши, звернувся Яресько до Андріяки.
— Нонна, попова найменша,— пояснив Федір.— У Полтавській гімназії вчилася, романи крутила з офіцерами.
— А тепер?
— Тепер у відставку вийшла в зв'язку з розгромом денікінщини,— Федір голосно зареготав.
— О, то відчаяка! — загомоніли про Нонну дядьки.— Батюшка, той уже, бідолаха, не знає, що й робити з нею. Вродиться ж отаке: одірви та кинь.
Дівчина тим часом, порівнявшись з іншим гуртом, по-хлоп'ячому обперлася на жердину і легко, одним махом перехопилась з крижини на берег.
Невдовзі Данько забув про дивакувату попівну. Видовище могутнього криголаму заполонило його всього. Вже не криничанські, а чиїсь далекі — з верхів'їв — поламані ополонки, порвані на шмаття стежки та снігові, розкрашені буряковим квасом баби пропливали перед очима. Все, що вляглося за зиму, все, що від самої осені стояло на Пслі непорушно, тепер кришилося, ламалося під могутніми ударами весни, мовби все старе життя з обмерзлими його ополонками, з кривулястими, протоптаними до лісів стежками, з величезними крижаними хрестами, що всюди позоставалися на річці після водохрещі, з незграбними сніговими бабами, що, посірівши й осівши, так нагадували зараз Данькові скіфських кам'яних бабів із степових могил,— все це, підхоплене бурхливою силою прибутної, напираючої з верхів'їв води, тріщало, ломилось, стрімголов неслося до весняних просторів Дніпра.
Скрегіт крижаного громаддя, гул скреслої ріки будили собою все навкруги, віддавалися луною далеко по той бік, у лісах. Набряклі, осяяні сонцем ліси теж мовби застигли в чеканні весняної повені, що незабаром заллє їх, затопить суцільним радісним потопом.