— Банда! Банда!!! — моторошно пролунало десь із тамбура.
По всьому вагону — метушня, тупотнява, хтось хрипко викрикує з-під нижньої лави:
— Світло, світло гасіть!!!
— Без паніки, товариші! — Воєнком, зблідлий, рішучий, з браунінгом в руці, поривно вихопився на середину вагона.— Без паніки! Жінки од вікон! Всі на підлогу!
А сам він стояв під самим світлом, де його щомиті могло скосити бандитською кулею. Однак він, здається, зовсім не звертав уваги на небезпеку. Стояв посеред вагона на видному місці і впевненим голосом віддавав накази. Вутанька, забившись в куток, в захопленні стежила звідти за ним: здається, він один тут, під градобоєм куль, не піддався паніці. Кругом шарварок, біганина, сполохані крики, а він — з револьвером в руці, з грізним поблиском чорних, як сливи, очей — один не втратив самовладання, стоїть, не ховаючись, у своїм комісарськім кашкеті з блискучим маленьким козирком, що наче прилип до білого крутого лоба. Нехтуючи небезпекою, стримує паніку, дає розпорядження.
— Хто при зброї — за мною! — він махнув револьвером уподовж вагона, до виходу.— Комунари, вперед!
Кулі барабанять ще дужче, світло гасне, Цимбал і манжеліївські дядьки уривчасто перемовляються десь уже під лавкою, а на проході — через увесь вагон — тіні летючих постатей: комунари, пригинаючись, вискакують у темряву на бій, на захист ешелону.
XII
Не знає Вутанька, скільки часу минуло відтоді, як поїзд, з розгону гримнувши вагонами, несподівано зупинився просто серед поля, мовби навмисне виведений сюди куркульським бандам на розстріл. Студений вітер уже задимає з поля просто на Вутаньку; вагонне скло розтрощено, під ногами скрегочуть скляні, кулями розщеплені друзки.
Стрілянина, одначе, дедалі глухішає, віддаляється. Цимбал з дядьками прищух десь унизу між клунками, сусідка шаснула в другий кінець вагона розшукувати когось із своїх кременчуцьких та й затрималася там біля них. За перегородкою хтось, забігши знадвору, схвильовано розповідав, що вже кінчають лагодити пошкоджену колію, незабаром рушать. Один по одному стали повертатися з перестрілки комунари. Нічого, мовляв, небезпечного, просто кінні бандитські роз'їзди жирують. Налетять з темряви, обстріляють навмання ешелон і знову, як тіні, тануть в глухому вовчому степу.
— А від кого ж вони, ті роз'їзди? — почувся з-під лавки сердитий, схожий на Цимбалів, голос.
— Догадатись можна,— спокійно відповідали йому.— Як не від "батька", так від "матері".
— Скоріше від мачухи. Днями через Перещепине нібито Ганнина банда перейшла.
— її ж наче вбито?
— Та ні, кажуть, Ганнина...
Ганнина? Вутаньку тривогою обдало при цьому імені, підвелася, виглянула у розбите вікно. Задушевна, найближча з дитинства подруга, невже оце вона могла тепер стріляти по ній, по Вутаньці, десь з отієї темряви? З тривожного вітряного поля мовби наяву випливав перед Вутанькою образ колишньої її подруги. Разом на заробітки ходили, разом спотикались по таврійських стернях... "А тепер стріляєш, щоб убити? Але за що, кому на догоду? — Вутанька зітхнула під напливом думок.— Ех, Ганно, Ганно! Все тобі слави та багатства кортіло добути! Степовою мільйонеркою стати не вдалось, то вирішила хоч сотника якого-небудь обкрутити, щоб власні денщики були при тобі на побігеньках. Та чи не звідти якраз і почалося твоє падіння? Невже для щастя неодмінно треба когось зневолити?.." Ще за скоропадщини гетьманські проїжджі офіцери до Лавренчихи стали постоєм. Пили, гуляли, і один оженитися на Ганні побажав. Сміялася тоді Ганна перед подругами: "Спершу офіцершею, дружиною гетьманця, а там, дивись, і гетьманшею стану! Діда гетьмана цицькою задушу і сама вами правитиму!" А гетьманець довіз до Хорішок, та й будь здорова: покинув, потоп-танкою зосталась. Потім уже нагрянув Щусь-отаман із Сердюками, вихопили Ганну з села, кинули в інші, в махновські обійми. Глухий степ домівкою став їй тепер, вовчицею гасає навкруги, колишніх подруг своїх погубити б готова...
Вдарившись буферами, шарпнувся, зрушився з місця ешелон. Тільки, став набирати розгін, як знайомо задзвеніли в вагоні остроги: з'явивсь воєнком.
— Ви тут живі? — підійшов він до Вутаньки, уважний, схвильований. Навіть у темряві видно було, як блищать його очі.
— Нам-то що, ми за вас турбувалися.
— За нас? Ви — за нас?
— Ну аякже!
Було чути, як він схвильовано дихає.
Несподівано, подавшись вперед, він піймав у темряві її руку. Міцно стис. їй враз стало жарко. Знала, що мусить негайно вирвати руку, і чомусь не могла цього зробити. Чула, як від цього гарячого, дедалі міцніючого потиску їй починає паморочитись голова. Розуміла, що відбувається щось гріховне, і все ж не поспішала покласти цьому край. Зовсім близько були від неї його блискучі, жагою сповнені очі й мужнє напружене обличчя, бліде, аж голубувате від завіконної ночі, від снігів. Вираз болю, благання, щирої вольовитої пристрасті, що застиг на його обличчі, хвилював Вутаньку, кидав її в солодку млость. Майнула думка, що він вродливий, що найкраща дівчина могла б закохатись у нього, віддати йому себе.
. Подумавши про це, одразу рвучким рухом вивільнила руку, одвернулася до вікна.
Він, здається, відчув себе присоромленим. Мить якусь мовчав, потім промовив глухо, вибачливо:
— Спасибі,— і пояснив:— За те, що ви тут думали... про нас.
З глибини вагона хтось покликав:
— Товаришу Левченко!
Це кликали його. Кликали все ті ж військові. Відгукнувшись, він швидко покрокував до них. Чути було, як, збуджено перемовляючись про якісь караули, вони подзенькали острогами в інший вагон.
Вутанька стояла в розпашілості, приклавшись лобом до холодної рами вікна. Було й гарно, п'янливо і водночас... як вона могла? Як могла дозволити йому те, що дозволила? Що сталося з нею в ту мить, коли, вся мовби приворожена, дивилася йому в блискучі вугільно-чорні очі, такі чужі й такі далекі, але від яких їй чомусь несила було відірватись?