Мати раптом, притримавши рукою колесо прядки, з докором глянула на Андріяку:
— Серце в тебе є, Федоре? Хлопець ще як шкелет он увесь, а ти вже йому клопоту шукаєш.
— Клопоту, мамо, я не боюсь,— посміхнувся Данько, поправляючи на собі ковдру.— Страшно отак дровинякою лежати.
З шумом, з грюком відчинилися двері — вбіг знадвору Василько, в дядьковій кудлатій шапці, веселий, розчервонілий.
— Ух і шапка ж! — вигукнув Андріяка назустріч Василькові.— Де роздобув таку? Чи не в махновці записався?
— Це дядькова, це я, поки він лезить.
— Добра, добра шапка... Ну розказуй, брат, де ж це ти бігав, що так задихався?
Та цього Василько якраз і не встиг розповісти. Тільки рота розкрив, щоб розказувати, як бабуня з словами: "Годі тобі пащекувати!" — притягнула його до себе, стала порати йому носа та розкушкувати, бо в самого руки поклякли, що й ґудзика не розстебне.
— Ну, а з фронтів як там,— звернувся тим часом Яресько до Федора,— ще не повертаються?
— Рідко,— покрутив своєю чубатою головою Федір.— Хіба що по чистій чи по хворобі якій. А так щоб густо, то Антанта ще, брат, не пускає. Не вгамовується, ч-чортова кукла! Було так наче й підібгала трохи хвоста, наче вже й блокаду була зняти готова, а на ділі... Кажуть он, що знов замишляють похід! На нью-йорк-ській, на лондонській, на паризькій біржах наче пока-зилась буржуазія! Ярмаркує! На розпродаж законні наші здобутки пустила! Шахти Донбасу, нікопольські рудники, терещенківські цукроварні — все це в них нібито зараз там у торгу, один в одного оптом купують і тут же на біржах перепродують.
Мати, що мовби й не прислухалася до розмови, раптом насторожено підняла голову:
— І землю?
— Атож!
— Хіба вони там не знають, що землю в нас люди вже поділили між собою?
— Не хочуть вони цього за нами признавати, тітко Мотре! Кажуть, що неправильно Цимбал панську землю розміряв.
Мати схвильовано відставила прядку вбік.
— Та невже ж вони знову війною підуть на нас?
— А думаєте, ум заоре? — вигукнув Андріяка.— Це вам, брат, клас на клас. Вирвали передишку та й знов.
Рипнули двері — зайшла Вутанька.
— Ось де він! — сказала, загледівши Андріяку.— А тебе там скрізь шукають.
— Хто?
— Продзагіц з волості прибув! Андрійка підвівся, збираючись іти.
— Ти ж тут, друже, оклигуй швидше,— кинув він Данькові,— життя, брат, кличе таких, як ти. Фершала, може, треба?
— Від фершалів утік,— посміхнувся хлопець.
— А то в нас є тут за річкою один коновал.— Відірвавши зубами шматок газети, Федір став швидко, вправно крутити однією рукою цигарку.— Вдень дідам грижі вправляє, а вночі потайки мило варить: думає, що не знаємо.
— Не милиться його мило,— роздягаючись, жартома кинула Вутанька.
— А знаєш, чому не милиться? Бо з петлюрівським воно в нього душком.
Федір підступив до печі.
— Ану, Вутанько, жарину.
Вутанька вигорнула йому цілу пригорщу яскравого, як вишні, жару.
Федір прикурив і, не прощаючись, подався з хати.
— Налякав же він мене,— полегшено зітхнула мати.— Хай йому всячина. Думала вже, що допроса прийшов з баби знімати.
— Мамо,— весело сказала Вутанька, ховаючи за ікону квитанцію,— коли спитає Огієнко, щоб знали: ось де його хліб!
IX
Увечері, тільки засвітили каганець, ввалився в хату Нестір Цимбал з папкою під пахвою, привів бійця-продзагонника на постій. Доки Цимбал жваво пояснював хазяйкам, що ставить їм постояльця зовсім невибагливого і до того ж "лише на одну ніч", сам постоялець — темнолиций, з підстриженими вусами, в літах уже чоловік,— морщачись, горбився біля порога, почуваючи, видно, себе ніяково від того, що його непроханим гостем втискують оце в незнайому хату до незнайомих людей. Не скидав і кепки, наче ждав, що його можуть завернути звідси, не знімав і гвинтівки з плеча, що висіла на ньому якось нестрашно, по-домашньому просто — прикладом угору, дулом униз. Помітивши, як незручно почуває себе приїжджий, Вутанька кинулась до нього, задзвеніла привітно:
— Роздягайтесь, будь ласка! Вішайте ось сюди! Хати не перележите.
— Мені подушок не треба,— криво посміхнувся постоялець, мовби виправдовуючись.— Я долі, на соломі.
Обережно поставив гвинтівку в кутку, в кочергах, повісив кепку на сволок і, розмотавши на шиї благенький шарф домашнього в'язання, втомлено присів на лаві. Був сивуватий уже, з глибокими западинами щік на виснаженому довгому обличчі, з великими загруб-лими руками, що, видно, немало переробили в житті всякої роботи. Сидів, покашлював, мовчав.
Цимбал тим часом, перекинувшись кількома словами з Даньком, рушив до дверей, міцно притискуючи ліктем свою тощаву порожню папку, на яку Данько не міг дивитись без посмішки.
— Повечеряв би з вами,— признався Цимбал, зачувши від печі смачний дух,— але спішу! Діла! Бувайте!
І, тряснувши на прощання бородою, мов цап, пірнув у глибінь темних сіней.
Постоялець все ще сидів мовчки, відпочивав. Мати, пораючись, час від часу позиркувала на нього. Натрудився, видно, за день чоловік, дошукуючись хліба насущного, ломом довбаючи мерзлу землю по хуторах у багачів. їв що-небудь чи не їв — ніхто його не спитає.
Ставлячи вечерю на стіл, мати помітила краєм ока, як загорілися у нього очі на гарячу страву. А стала припрошувати до кулешу — зніяковів, похнюпився, не бажаючи, певне, об'їдати бідняцьку сім'ю.
— Ми вже там заморили черв'яка.
І де б вони його заморили? В отих кугуток хутірських, що в них і криги серед зими не випросиш!
— Сідайте, сідайте,— стала припрошувати й Вутанька.— Чим багаті, тим і раді!
Сіли нарешті. За вечерею постоялець, розгомонівшись, неквапом розповідав про себе. Катеринославський робітник він, слюсар із заводу Шодуар. Зоставив дома сім'ю велику — не знає, чим і живуть,— а сам другий місяць отак усе мотається по волостях, продроз-верстку із саботажників витягає. Нелегко дається кожен пуд: на тім тижні чотирьох із їхнього загону бандитня під Ліщинівкою порубала. Тяжко, але що вдієш? Не ждати ж, щоб рукою голоду республіку задушили!