— Прерії... — промовив Мак-Келлі, передаючи бінокль японцеві.— Так і жди, що вилетять звідти ватаги червоношкірих.
Такахасі дивився довго.
Червоно, роз'ятрено сідало сонце в степах. Японцеві не сподобалось те сонце і розвихрена палаюча корона круг нього.
— Ждати циклону,— сказав японець, коли корона сонця вже торкнулася землі.
— Вітер! Скіфський вітер! — сердито сказав полковник Уолш, підіймаючи комір шинелі.— Чи не досить з нас на сьогодні, панове?
Уже смеркалось, коли учасники інспектування спустилися вниз, до своїх автомобілів. Звідси, з відстані, ще раз окинули поглядами могутній темний вал, що таємниче витягся через увесь перешийок... П'ятнадцять метрів у ширину, двадцять — з дна рову — у висоту... Сімнадцять рядів колючого дроту, безліч кулеметів, гармат, бомбометів... Дещо, звичайно, треба ще тут доробити, треба, нарешті, залізницю дотягти до самого валу, в цілому ж оглядом усі залишилися вдоволені.
Грандіозно. Неприступно.
Вал смерті.
Ол райт!
XXX
Звичайно, ні генерала Врангеля, ні його високих іноземних радників не могло цікавити, що думає про Сиваш та про укріплення Турецького валу Іван Іванович Оленчук, строганівський житель. Смішно було б у колі визнаних військових спеціалістів зважати на думку та й на саме існування якогось там Оленчука.
А втім, Оленчук існував. Хай не якийсь відомий стратег, та все ж старий, солдат і активний діяч стро-ганівського комнезаму. Той самий, що віддав сина в червоне військо і якому за це біляки, вдершись у Стро-ганівку, вважали за потрібне нагаями розписати спину.
Все літо врангелівці ганяли присиваських селян з підводами в Крим. Ганяли й Оленчука. Годуючи бліх по татарських хуторах, самотуж тягаючи плуга на будуванні залізниці від Юшуні на Перекоп, він мав змогу спостерігати за всіма готуваннями, що велися на перешийку. Бачив, як підвозили та встановлювали на валу велетенські гармати, попи їх потім кропили кропилами, освячували кожну, бачив, як, знімаючи куряву, гасали туди й сюди в блискучих автомобілях різні заморські гості та спеціалісти. Якось під Армян-ськом, зупинившись край шляху, вони клацали на Іванове лахміття апаратами, зблизька розглядали чабанські зашкарублі його постоли і навіть збрую на його коневі, що здавалася їм чудернацькою.
З реготом допитувались:
— Кажи, "експропріював експропріаторів"! Ну? Кажи, не соромся!
А ще частіше минали його байдуже, бо таких, як він, обшарпаних, густо загорілих підводчиків та грабарів, було тут багато. Аборигени. Корисні, як худоба,— такими були вони для панів на Перекопі. Вважалось нормальним, що ними орали. Але й орючи, кожен із них спідлоба позиркував на вал та окмітовував про себе, що там робиться.
Усе на Перекопі було ретельно розміряно, все передбачили стратеги та фортифікатори, все врахували. Забули тільки, що є ще на світі Оленчук, продублений, пропечений сиваськими вітрами селянин, який виріс на цій землі, зросив її своїм потом і вважає себе законним господарем цього краю. З ним стратеги мусили б рахуватись!
...Невдовзі по тому, як червоні частини вступили до Строганівки, Оленчука було викликано в штаб.
Всякі догадки робив Оленчук, крокуючи вулицею за штабним посильним. Не знав ще, в якій справі кличуть його до штабу, але передчуття чогось значного, незвичайного уже бродило в ньому, збадьорливо бентежило душу. Може, з сином зустрінеться? Переказували знайомі люди $ Асканії, що вже бачили його там, пройшов на коні з кінармійцями. "Передайте батькові,— гукнув,— що живий я, на Чонгар іду!"
Сувора присиваська осінь стугонить вітрами. Як величезні протяги, свистять ці вітри зі степу і, влітаючи в розлогу западину Сиваша, на всім його просторі зганяють воду в море, все далі від берега, оголяючи роз-багнене дно. Небо клубочиться хмарами, земля під ногами затвердла, скована раннім морозом. Гуркочуть, немов по граніту, обози та гармати, лунко виклацують підковами коні.
У селі вже повно військ. По городах зв'язківці, перегукуючись/ поквапливо тягнуть Кудись у бік Сиваша проводи. Всюди по дворах стоїть гомін, з димарів валить дим — по хатах готують бійцям вечерю. Одні вже гріються по строганівських затишках, понабивавшись до хати по цілому взводу, а зі степу все йдуть і йдуть нові піхотні колони — обмерзлі, заковані в ожеледь, з розгорнутими червоними прапорами.
Ніколи ще Строганівка не бачила такої сили військ, радувалось серце Оленчукове на таку силу. Одначе для чого ж все-таки його викликають оце до штабу?
Пробував дорогою розпитати посильного, але той виявився неговірким:
— Там скажуть.
Штабні вартові розступилися перед Оленчуком, без затримки пропускаючи його в приміщення. Зайшов, поздоровкався з порога:
— Добрий вечір.
— Вечір добрий.
У кімнаті в напівсутінках видніються постаті військових. Певне, йде якась нарада. Кілька військових сидять довкола столу, інші стоять біля них, посхилявшись над розстеленою на столі картою. Прибули сюди, видно, зовсім недавно, обжитись не встигли: шинелі не вміщаються на гвіздках, лежать просто на підвіконнях.
Переступивши поріг, Оленчук відчув, що всі погляди разом звернулись на нього, на його незграбну постать у нових постолах, у баранячій шапці, в кожушку. Запанувала коротка мовчанка.
— Проходьте сюди,— почувся густий, спокійний голос.— Ось стілець, сідайте...
Оленчук, скинувши шапку, мовчки сів на вказане йому біля столу місце.
Внесли лампу, велику, з чисто протертим склом. Стало видно серйозні зосереджені обличчя. Котрий же із них старший? Чи отой худорлявий в окулярах, чи оцей, що сидить навпроти,— широколобий, смаглявий, з русявим пухнастим вусом?
— Оленчук... Іван Іванович? — першим порушив мовчанку широколобий.
— Вірно, Іванович.
— Я — Фрунзе, командувач Південного фронту.
— Чув про вас,— сказав Оленчук. Фруйзе нахилився над картою.
— Скажіть, Іване Івановичу... ви добре знаєте Сиваш?
Оленчук ніби ждав цього: жоден мускул не поворухнувся на його широкому, поораному зморшками, густо загорілому обличчі. Чи добре він знає Сиваш? Усе життя його пройшло на Сиваші, вздовж і впоперек сходив він оте мертве Гниле море... Ще малим бігав з хлопчаками на той бік дерти качині гнізда по пустинних кручах кримського берега, на так званій Турецькій батареї. Пізніше, дорослим уже, не раз ходив через Сиваш у Крим на ярмарки та на підробітки по тамтешніх маєтках. Усе життя потім збирав сіль. Наскрізь прокипів"сиваською ропою, згрібаючи ночами соляну шершень — скупі, нужденні дари Гнилого моря...