Розв'язання цієї важкої дилеми знайдено було, наприклад, одним з відомих церковних ораторів, Григорієм Богословом, який, подібно до двох інших його сучасників — Василія Великого і Іоанна Златоуста (всі троє — IV ст.), здобував освіту в напівязичницькій школі. "Я б наслідував приклад рибалок, — писав Григорій, — якби мав силу творити чудеса, як вони: але через те, що моя єдина сила у моїй мові, то я і присвячую її добрій справі". Високу техніку античної ораторської прози було поставлено, таким чином, на службу новому змістові, але з тим, додавали церковні письменники, щоб красномовство було підпорядковане християнській релігії, "як тіло душі, як ліра пісні". Так розвинулась візантійська ораторська проза, — проповідь з двома основними типами: повчальним і урочистим. Повчальна проповідь пропонувала уроки християнської моралі, роз'яснювала біблійний текст і давала його тлумачення, стараючись впливати на волю і розум слухача; урочиста проповідь ("слово"), впливаючи на почуття й уяву, прославляла героїв і діячів церкви, події, що стали приводом до пізніших церковних свят. Твори трьох згаданих вище прославлених у Візантії церковних ораторів — Василія Великого (303 — 379), Григорія Богослова (329 — 389) і Іоанна Златоуста (344 — 407) — незабаром після прийняття християнства прийшли в перекладі в Київську Русь, стали тут предметом читання і вивчення і, до певної міри, допомогли сформуватися оригінальній ораторській прозі. Ці твори переписувались і виходили друком протягом усього старого періоду української літератури, впливаючи і на пізніших українських церковних письменників.
ЗБІРНИКИ РІЗНОГО ЗМІСТУ
Як і більшість інших перекладних творів, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складі збірників, улюбленої у Візантії Х — XI ст. форми літературної передачі. Особливо популярні проповіді Іоанна Златоуста ще в Болгарії вживались в антологіях з назвами "Златоструй", "Учительне євангеліє" (вибрані уривки з пояснювальних бесід Іоанна на євангелія, з додатком повчань інших візантійських письменників, об'єднані в збірник болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвітером) та ін. За цими зразками складались і в Київській Русі антології ораторської прози ("Златоуст" і ін.). До творів Іоанна Златоуста тут прилучалися повчання й інших письменників, а потім і самостійні твори, написані за візантійськими зразками. Декілька збірок антологій такого типу дійшло до нас уже в списках ХІ—ХІІ ст.
Сюди належить насамперед збірник Святослава 1073 р. Збірник цей був переписаний якимсь дяком Іоанном для великого князя Святослава Ярославича і в оригіналі відомий під заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську мову збірник цей був перекладений ще в IX — Х ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого він спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Єпіфанія Кіпрського та інших тут ми знаходимо й найдавніший у нашій літературі підручник риторики — статтю Георгія Херобоска, візантійського письменника IX ст., "О образhх". Стаття становить собою перелік різних риторичних фігур і цікава своєю термінологією: "инословіе" (алегорія), "превод" (метафора), "лихорhчье" (гіпербола), "поруганіе" (іронія), "поиграніе" (сарказм) і т. д.
Не менший інтерес викликає й другий збірник Святослава — 1076 р., написаний рукою "грhшного Іоанна", мабуть, того самого Іоанна-дяка, який списав для князя Святослава Ярославича збірник 1073 р. Збірник 1076 р. складений, за словами Іоанна, "из мъног книг княжь", тобто на підставі тих матеріалів, які можна було знайти в тодішній великокнязівській бібліотеці. Перед нами, отже, антологія, складена київським книжником. Можливо, що Іоанн, укладаючи свій збірник і добираючи до нього матеріал у великокнязівській бібліотеці, наслідував збірник 1073 р. До збірника увійшли вибрані твори Іоанна Златоуста, Василія Великого, Афанасія Александрійського, Єфрема Сіріна і ін.; виписки із житій, із патериків, навіть із Біблії. Ввійшли сюди деякі статті й південнослов'янського походження ("Слово некоего калугера о четьи книг" і ін.).
Обидва збірники свого часу переховувалися у великокнязівській бібліотеці; ними користувався Володимир Мономах, складаючи своє відоме "Поученіе дhтям".
Перекладна ораторська проза приносила з собою цілий світ нових ідей і понять, але діяла й своєю формою, задовольняючи потреби в зразках яскравої, виразної мови. Морально-дидактична мета не усувала можливості естетичного впливу.
Потреби у влучному слові, в стислій і виразній формулі життєвої мудрості й досвіду задовольняли також антології коротких висловів і афоризмів, вибраних з Біблії, з творів церковних письменників і письменників античних ("рhчи и мудрости от Євангелія, апостола, святых мужей и внhшних философов"). Звичайна назва такої антології — "Пчела". Подібно до того, як бджола збирає мед з різних квіток, так упорядник візантійського збірника (чернець Антоній — XI ст.) старанно добирав "мислі мудрих людей" з книг церковних і світських. У слов'янській "Пчелh" матеріал розподілено за темами. Один по одному йдуть розділи про житіє добродійне і про злобу, про чистоту й невинність, про мужність і про міцність, про правду, про братолюбство і про дружбу і т. д. Цитати розміщено за ступенем авторитетності: з Євангелія, "Апостола", Соломона, Іоанна Златоуста, патріарха Фотія, Плутарха, Філона, Демокріта. Солона, Діогена, Сократа, Менандра, Евріпіда і ін. Слов'янські переклади "Пчелы" були відомі в Київській Русі вже в XII ст.; у XIII ст., як вважають дослідники, був зроблений у межах Галицько-Волинської землі новий переклад безпосередньо з грецької, а потім "Пчела" не втрачала своєї популярності в російській літературі до XVIII ст., а в українській і пізніше. В пізніших списках "Пчелы" є спеціальний розділ про "злих жінок", який складається з афоризмів та анекдотів. Частково ці афоризми належать Єфремові Сіріну, якому приписується окреме "Слово о злых женах".
В якогось чоловіка померла зла жінка і через кілька днів він почав продавати своїх дітей. Коли люди його лаяли, він відповідав: "Боюсь, що коли вони підуть у матір, то вирісши, мене продадуть".