Перед нами вже не тільки індивідуальний моральний ідеал, а й до певної міри соціальна утопія. Загалом вона та сама, що й у старозавітних пророків. Лев ляже поруч з агнцем, у кожного буде свій виноградник: ідеал дрібного власництва, привабливий для бідноти, але недосяжний, особливо в умовах феодальної епохи. В цих умовах він міг мати і прогресивне значення, зливаючись з протестом всієї знедоленої маси.
Вже з наведених прикладів ми бачимо, який різноманітний зміст міг вкладатися в традиційну форму житій. Терміном "житіє" позначалися нерідко і твори, які за своїм типом належать, з нашого погляду, до жанру роману — таке, наприклад, "Житіє святих Варлаама і Іоасафа, царевича індійського".
Пам'ять цих святих відзначається в православному церковному календарі 19 листопада. Слов'янський переклад житія з грецької з'явився в Київській Русі ще в домонгольську епоху, хоча рукописи, що збереглися, не старіші XIV ст. Вже в 1637 р. в друкарні Кутеїнського монастиря вийшло друковане видання: "Гисторія албо правдивое выписаніе святого Іоанна Дамаскина о житій святых отец Варлаама и Осафа и о наверненю індіян". В додатку до тексту вміщено оригінальну "Пhснь святаго Иосафа, кгды вышел на пустиню", яка стала потім зразком для цілого ряду руських духовних віршів і українських "побожних пісень". Пізніше, в скороченій переробці, житіє було вміщене в "Четьїх-мінеях" Дмитрія Ростовського.
Стислий зміст житія такий. В індійського царя Авеніра, гонителя християн, довгий час не було дітей. Коли, нарешті, народився син, названий Іоасафом, звіздар провістив, що, підрісши, царевич стане послідовником християнства.
Засмучений цар вирішив запобігти здійсненню провіщення. Він відводить для Іоасафа розкішний палац, оточений садом і ізольований від усього зовнішнього життя. Відвівши від царевича всякі тяжкі враження, цар сподівається приспати його душу і уберегти її від шкідливих християнських впливів. Але рання допитливість розуму царевича призводить до того, що цар, після багатьох просьб, змушений був дозволити йому вихід з розкішної темниці. Виїхавши, царевич зустрічає хворого старика і дізнається, що на світі існують старість, горе, смерть. Тривога закрадається йому в душу, і він терзається нерозв'язаними питаннями.
Тоді, з навіяння божого, пустинник Варлаам, переодягнувшись купцем, приходить до Іоасафа. Він заявляє, що приніс дорогоцінний камінь з чудодійними властивостями: глухим він повертає слух, німим дає голос, але вручений він може бути лише тому, хто цнотливий і має чистий зір, — інакше, взявши його, осліпнеш. Купця пропускають, і Варлаам починає свою проповідь, внаслідок якої царевич стає християнином.
Марно цар-батько наказує зловити Варлаама, марно прагне переконати сина, організовуючи для цього релігійний диспут, намагаючись відвернути його спокусою жіночої краси, — Іоасаф лишається непохитним. За порадою одного з вельмож, цар віддає синові в управління половину свого царства, щоб зайняти його розум державними справами. Іоасаф обертає своїх підданих у християнство, ставить їм після смерті свого батька (який прийняв кінець кінцем віру сина) іншого правителя, а сам іде до Варлаама в пустелю, де потім помирає смертю святого аскета.
Житіє наближається до роману не тільки розмірами, —а й елементами психологічного аналізу: виникнення сумнівів у душі Іоасафа, невиразні шукання сенсу і мети життя, боротьба між любов'ю до батька і любов'ю до відкритої йому Варлаамом релігії тощо — така різноманітність у зображенні внутрішнього світу героя не властива житіям і взагалі була новиною в літературі. Читачів приваблювали також і ті вставні апологи (притчі), якими користується у своїй проповіді Варлаам для більшої наочності тієї чи іншої моральної тези. Такою, наприклад, є "Притча про однорога (Їнорога)", як вона називається в більшості рукописів.
Усе земне, — проповідує Варлаам, — примарне, як сон. Люди, поневолені тутешнім світом, поринули в турботи і не думають про те, що їх жде за гробом, подібно до тієї людини, яка тікала в пустелі від розлютованого однорога (в інших текстах — скажений верблюд, розлютований лев). Тікаючи, вона попадає в глибоку яму; падаючи, хапається за деревце і повисає на ньому. Приглянувшися, бачить, що корінь деревця невпинно підгризають дві миші — біла й чорна; на дні ями — страшний дракон з розверстою пащею чекає, щоб мандрівець упав; із стіни провалля тягнуться до нього голови чотирьох отруйних зміїв. Але з гілок деревця капає мед; забувши про всі небезпеки, людина починає вкушати ці мізерні солодощі і тішиться ними. Далі йде тлумачення змісту: однорог — смерть, що переслідує рід людський; деревце — життя людське, що невпинно вкорочується зміною дня і ночі (біла і чорна миші); дракон — пекло (або диявол), що чекає загибелі грішного; краплини меду — земні насолоди, мізерна "сладость мира сего". Притча полюбилась і, відокремившись від даного житія, існувала окремо в старовинній літературі, у морально-повчальних збірниках; відобразилась вона і в образотворчому мистецтві.
Серед інших притч Варлаама є й такі, що згодом можемо зустріти в творах найвидатніших письменників нової Європи. Так, сцена вибору нареченого у "Венеціанському купці" Шекспіра повторює мотив "притчі про ковчеги" з житія.
Щоб випробувати своїх наближених, якийсь цар наказав зробити чотири ковчеги (дерев'яні ящики). Два були позолочені, але наповнені смердючими мертвими кістками; два інших вимазані смолою і дьогтем, але наповнені дорогоцінностями і ароматами. Покликавши вельмож, цар пропонує їм оцінити ковчеги. Вельможі, звичайно, обманюються зовнішнім виглядом ковчегів. Цар користується нагодою і повчає їх: ящики з мертвими кістками подібні до пишно виряджених пихатих багачів, а ящики в смолі і дьогті — до бідняків, які одягнуті убого, але благоухають і зачаровують прихованими моральними якостями.
Манера вставних розповідей зближає "Варлаама і Іоасафа" з розповідною літературою Сходу. Грецький оригінал житія приписується то якомусь ченцеві Іоанну, то Іоанну Дамаскіну, відомому візантійському письменникові і поетові VIII ст. Однак уже в XVII ст. помітили схожість історії Іоасафа з переказами про легендарного засновника буддійської релігії, індійського царевича Сіддарти. Роботи літературознавців XIX ст. (серед яких почесне місце належить розвідці І. Франка) показали з усією переконливістю, що "Житіє Варлаама і Іоасафа" — справді християнська переробка буддійських легенд, "перехожа повість", яка втягнута була в коло агіографічної літератури і як житіє набула широкої популярності у всіх літературах Європи. Особливо полюбились зазначені вище притчі Варлаама. Вже наприкінці XII ст. ми можемо відзначити факт використання однієї з варлаамових притч відомим церковним оратором Кирилом Туровським в "Повhсти к Василию игумену о бhлоризць". "Притчу об инорогh" в російській літературі переказав віршами В. А. Жуковський; її використав у своїй "Исповеди" Л. М. Толстой. Серед віршів І. Франка в збірнику "Мій Ізмарагд" ми знайдемо поетичний переказ п'яти апологів Варлаама, витлумачених уже зовсім по-новому, в дусі революційно-демократичного просвітительства кінця XIX ст.