Перехресні стежки

Страница 71 из 92

Франко Иван

– Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нічого не буде, староста не позволить.

– Видите, він дуже рад би не позволити, але троха боїться сього молодого адвоката, що скликає те зібрання. Для того пан староста шукає бокової стежки і отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на зібрання.

– Мусять наймити шопу в кого іншого.

– І з кождим іншим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось інше і таки заборонить зібрання. А мені би дуже хотілося, щоб воно відбулося.

– Вам?

– Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.

– Ах, то се ви на маршалка Брикальського острите зуби! – сміявся бурмістр.

– Так. Він найбільше причинився до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотів би відплатитися йому. А тепер, думаю, надійшла пора.

– Ну, я там не входжу в ваші плани. Але не розумію, чим би я міг допомогти вам.

– Ужити свого впливу в пана старости, щоб таки позволив на се зібрання.

– Думаю, що се буде трудно. Знаєте самі, коли староста на що завізьметься, то робиться впертий, як бик.

– Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його хитрощами.

– А то як?

– Або я знаю? Різні можуть бути способи. Я думав, що ви своїм правничим розумом борше щось видумаєте, ніж я. Ну, та мені прийшов до голови один концепт.

І Вагман, нахилившися до бурмістра, почав щось шептати йому до уха. Се була його стара лихварська привичка, бо ж у кабінеті не було нікого, хто міг би був підслухати його.

В міру Вагманового шептання бурмістрове лице прояснювалося, прояснювалося, а накінці він вибухнув голосним сміхом.

– Чи ви здуріли, пане Вагман! Також концепт! Га, га, га!

– Ну, я не кажу, щоб се був наймудріший концепт, – мовив Вагман, також усміхаючись, – але даю вам те, що маю. Робіть з тим, що знаєте. Тілько скажіть мені одно: чи згоджуєтеся зробити в тій справі те, що будете могти?

– Що ж, нехай буде й так. Троха се дивна і незвичайна для мене роля, але що ж, ризикувати при тім не ризикую нічого.

– Але ж навпаки, се буде тілько корисне для вас.

– Ну, про користь мені байдуже. Та вже, що маю робити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проект обдумаю ще докладніше. Ще нині зайду до Парнаса і поговорю з ним. Чи тому руському адвокатові говорити що?

– Не треба. Якби що було потрібно, то я сам скажу йому.

– Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старостою і про все дам вам знати.

На тім вони і попрощалися.

LI

Другого дня пан староста сидів нетерпеливо в своїй канцелярії і ждав нового подання від Євгенія з донесенням про новий локаль, у якому мало б відбутися віче. Він наказав у подавчім протоколі, щоб, як скоро війде те нове подання, зараз передати його йому, і вже наперед обдумував способи, як би звести на нінащо й се нове подання, щоб не допустити до відбуття віча, але так, щоб Євгеній не міг закинути йому ніякої очевидної противзаконності. Але минала година за годиною, а подання не впливало.

"Що ж се, – міркував собі пан староста, ходячи великими кроками по своїй канцелярії. – Чи мав би Парнас таки полакомитися на гроші і дати шопу, незважаючи на мою раду? Не припускаю сього. Жид боїться і був цілий мокрий, виходячи від мене вчора. Чи, може, той панич, одержавши Парнасову відмову, надумався відкликати те чортівське віче? Се було би дуже розумно з його боку. Але власне для того, що се було би розумно, я думаю, що він сього не зробить. Русин упертий, а особливо коли ходить о зроблення якоїсь дурниці, якогось збитку, якоїсь прикрості іншому, то тут нема ніякої сили, щоб відвела його від раз повзятого наміру. Але як собі знає. Локалю у Парнаса не буде мати, а коли нині не донесе про інший локаль, то сам собі припише вину, коли я велю його віче розігнати жандармами.

Серед таких енергічних міркувань застав пана старосту бурмістр.

– А, добрий день, пане Рессельберг! Що там чувати?

– Дякую пану старості. Все добре.

– Що вас приводить до мене, пане Рессельберг?

– Маленька просьба. А властиво аж дві.

– Ого! – сміючись, крикнув староста. – Що ж там такого?

– Та одна від того бідного Парнаса.

– Від Мотя?

– Так.

– Ну, чого ж йому треба?

– Прибіг учора до мене – знають пан староста – мало не плаче. "Пане бурмістру, – каже, – порятуйте! Трафився мені добрий ґешефт. У моїм заїзді мало відбутися зібрання хлопів – адвокат Рафалович платив за локаль, а, крім того, я числив на дохід". Знають пан староста, на такім зібранні балакають багато, а від балакання горло засихає – га, га, га! – а засохле горло треба промочувати. А у Мотя є кілька бочок пива, що воно – признався мені одверто – трошки прикисло. То звичайним гостям годі його давати, але при сій нагоді то було би пішло. Ну, от він і плаче. Такий гарний ґешефт, золотий ґешефт, і пан староста не позволяють йому відступити локалю.

– І не позволю! Не можу ж я задля Мотевого скислого пива позволити, щоб мені під носом бунтували повіт.

– Рація! Цілковита рація! Нехай ідуть на передмістя бунтувати. Що має жид при тім заробляти?

– На передмістя?

– Ну, так. Рафалович уже винаймив шопу у якогось передміщанина. Там, надіюсь, зібрання буде менше небезпечне, а Мотьо може своє пиво вилляти зараз до потоку...

– Я нічого про жадне зібрання на передмісті не знаю і на жадне таке зібрання не позволю! – мовив староста.

– Дарують пан староста, але я хотів би висловити просьбу – не свою, а Мотеву, з якою я прийшов сюди.

– Як то, ще просьбу? Адже ви чули вже...

– Перепрошаю пана старосту. Я нічого не міг чути, бо ще й не сказав, чого мені треба. Я просив би – тобто Мотьо Парнас через мене просить, щоб пан староста не заказували того зібрання.

– Ага, от чого йому треба! – скрикнув староста.

– Прошу не розуміти мене хибно. Я не прошу, щоб пан староста позволили зібранню відбутися, – що мені до того, чи воно відбудеться, чи ні. То вже пану старості ліпше знати, чи має воно відбутися, чи ні. А нам важно тілько те, щоб воно не було заборонене тепер.

– Як се так? Я не розумію.

– А то така проста річ! Пан староста заборонять нині у Парнаса, вони відбудуть його на передмісті. Там вони винаймуть локаль у такого, що не побоїться розказу пана старости. Пану старості прийдеться заборонювати ті збори, підуть рекурси, клопоти. І, головно, той пан Рафалович усе ще знайде досить часу на телеграфування до намісництва, до міністерства і готов добитися того, що зібрання в означений день таки відбудеться, тілько не у Парнаса і против волі пана старости.