Староста всміхнувся весело.
– Розумію дуже добре, що ся нова геца – се вода на млин того пана. Але надіюсь, що пан староста знають властиву ціну його опінії...
– Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і гармонія в повіті не були заколочені.
Се запевнення заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина і чуючи з різних боків розмови селян про близьке віче, він не дуже-то спокійно ждав найближчого торгового дня.
Та ще більше неспокою і турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ старої школи, вихований в дусі абсолютистичної системи, коли про волю і бажання народу не питав ніхто, а під фірмою цісарських патентів та інтиматів панувала всевладно і необмежено бюрократія. І тепер, хоч від заведення конституції минуло вже звиш двадцять літ, пан староста жив і поводився в повіті зовсім як самостійний і самовільний сатрап, без якого волі і дозволу ніщо не повинно було діятися. Йому лишалося ще дослужити кілька літ до пенсії, і він бажав дослужити їх у спокої і вийти на емеритуру з атестатом взірцевого урядника і з ордером. Сама думка про те, що в його повіті, під його управою, має розпочатися якийсь людовий рух, який – він був про се свято переконаний – має в далекій перспективі революційні цілі, ворожі теперішньому державному порядкові, – сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тісний ковнірик. Як радо був би він одним-однісіньким грімким quos ego!1 здушив у зароді, стер з лиця землі всі заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже поверхове і недокладне знання "нових" законів, яким розпоряджав він, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголітня бюрократична практика навчила його тої великої правди, що кождий закон – се брама, і від волі і зручності досвідного адміністратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, а кому й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євгеній, молодий адвокат, невважаючи на батьківські остороги, таки поважився зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повіті і загалом поза межами Львова народне віче, – сам той факт наповняв його серце жалем і пересердям. Пан староста довго обдумував, як йому поступити в сьому разі, вкінці покликав комісара і велів йому на завтра назначити Євгенію визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгеній явився в назначеній годині, пан староста приняв його дуже чемно, просив сідати, потрактував цигаром, а коли Євгеній не менше чемно подякував і запитав, чим може служити пану старості, сей надягнув на своє лице знов маску стурбованого батька і мовив добродушно-сумовито:
– Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тим часом – мій Боже, кілько клопоту маю раз у раз через вас! Спершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописі, оті дисциплінарки – ну, скажіть, треба вам було того?
– Мені? – здивувався Євгеній. – Хіба я робив се для власної користі? І, головно, хіба я зробив щось злого, несправедливого?
– Пане, пане, – мовив ще сумніше староста. – Збоку на вас дивитися, виглядаєте як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирості до вас, як батько, то не беріть мені сього за зле. Але, їй-богу, мені вас жаль. Самі собі підриваєте ґрунт під ногами. Дав вам Бог талант, енергію, канцелярію, йде добре – оженились би, звили б собі сімейне гніздо, дбали б про сім’ю... Та ні, вам захочується пускатись на такі авантюри...
– Дарують пан староста, – пробував протестувати Євгеній, але староста не дав йому докінчити.
– Ну, ну, прошу не ображатися! Я ж се не з злого серця. А щирої думки старого бюрократа можете раз вислухати. Я давно бажав поговорити з вами по щирості, то вже вибачайте, що скористаю з сеї нагоди. На чім то я став? Ага, авантюри... Я з намислом ужив сього слова і не відступлю від нього. Бо прошу, як же інакше назвати всі оті ваші заходи в справах, що властиво могли б вас і зовсім не обходити? Справи, з яких ви не винесете ні користі, ні почесті, ні слави, хіба лайку, компрометації, роздратування власних нервів, обурення та ворожнечу многих і впливових противників? Як же се назвати, як не авантюри, донкіхотство? І пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?
– Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими.
– Пане меценасе! – з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан староста. – Не говоріть до мене як до гімназіаста, якому імпонують гарні фрази! О так, і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового "Короля Ліра", і плакав зі зворушення над словами "нема в світі винуватих". Але пізніше я зрозумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого урядового, адміністраційного становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда – се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви отсе сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? – всякими способами!
– Впевняю пана старосту, – мовив усміхаючись Євгеній, – я ані на хвилю не надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.
– Ну, ще чого не стало! – буркнув пан староста.
– А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного бажати, щоб се поборювання велося на строго законній дорозі так само, як я держав і буду держатися строго приписів закону.
– І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держатися законної дороги і в законних межах?
– Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших – тут багато залежати буде від того, чи самі власті незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.
– Пане, прошу не забувати, з ким говорите! – фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.
– Говорю рro futuro1, отже, нікому докору ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей – раrdon, з боку поодиноких органів – дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.