– А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.
– Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.
– Ну, а пан добре стоїть?
– А Бог його святий знає.
– Має гроші? Чи, може, в довгах?
– А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
– Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.
– Та то нам на збитки.
– Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.
– Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
– Ну, а якби ви самі купили?
– Що таке? Пасовисько?
– Ні, всі панські ґрунти з двором і з лісами.
– І з лісами? Гм, гм... Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?
– А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.
– Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?
– Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
– Не нашої голови на се треба, – мовили селяни, хитаючи головами.
– Ну, але преці варто би над сим подумати, – мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. – Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.
– О, та кому би ми мали говорити?
– Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.
– Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.
Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.
– Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.
–Та що нам з того?
– Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида або ще гіршого пана.
– Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.
– А не ліпше би то було не дістати нікого?
– Ба, чи не ще!
– І закупити самим той маєток?
Селяни пошкробалися в голові.
– Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?
– Ну, купіть ви, то й інші побачать.
– Та бійтеся Бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?
– А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?
– А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.
– Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.
– Ну, то нас банк зліцитує.
– Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми. Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.
– Не хочемо! – в один голос скрикнули селяни. – Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.
– Але ж не бійтеся! Чекайте! Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якби-сте купували маєток.
– Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити...
– Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.
– Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.
– Чому?
– Бо то не наш антерес
– Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
– Біг заплать пану, але ми на те не пристаємо.
– Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, – гірко промовив Євгеній.
Селяни вклонилися.
– Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
– Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.
– Най пан будуть вибачні, – мовив з лукавою покорою один селянин, – але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.
Вони встали і взяли шапки в руки.
– Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.
Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.
– Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папери.
Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.
– В ласці Божій! Бувайте здорові, паночку! – мовили селяни, виходячи.
– Дай Боже здоров’я! – мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно. – А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.
– А що, куме, не правду Шльомко казав?
– Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.
– А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!
XIX
Ся розмова попсувала Євгенію всю неділю. Хоч при людях він завсіди видавався спокійним, певним себе, веселим і жартовливим, та бували і у нього часи сумнівів і зневіри. В такі часи він, коли не мав пильної роботи, замикався в своїм покої, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душі.
Таке було й сьогодні. Неділя. Гарний осінній день. У всіх церквах дзвони грають, аж повітря гуде і тремтить. Вулицями товпляться люди, коло церкви і костелу цілі базари, коло шиночків мов пчіл у гарячу днину, сміхи, шум, гуркіт фіакрів.
Усе мішається, заповнює душу якоюсь повінню життя.
Євгеній замкнув канцелярію і думав піти до міста. Але зараз йому відхотілося. Куди піду? До кого? Пощо? Він не мав у місті ніякого щирого приятеля. Зрештою, тепер обідня пора близька; поприходять із церкви або з проходу та й за стіл – не пора на відвідини. І він завернув до свого покою, замкнув двері і пробував занятися чим, щоб розігнати неприємне чуття. Але нерви його були розстроєні. Нічого свіжого до читання не було, на писання не було сили, і він почав ходити по покою, переміняючи своє неприємне почуття на слова і силогізми.
– Що ж, від селян годі й надіятися чогось іншого. Так довго всі дурили та туманили їх, що вони й розуміти не можуть сурдутовця такого, котрий би не хотів дурити їх. Жида розуміють, бо жид відразу каже: дай. І знають, що зідре їх, і йдуть до нього, бо його поступування простіше, відповідне до їх способу думання.