Чомусь ми опинилися на березі Дніпра саме коло садка баби Держикраїхи. Дніпро в нас — давно вже не річка, а водосховище, або, як називають його в газетах, "море": це велетенська розпліскана калюжа, яка цвіте влітку, мов отруйно-зелена квітка, а восени й повесні, в час великих вітрів, нещадно лупає високі береги, так що довелося схили побіля нашого міста зміцнювати великими бетонними плитами.
— Здається, я вже тут була колись,— трохи подивовано мовила Валерія, і моя хвороба вибухнула в мені, мов руйнівна ракета тотальних нищень, всі мої підозри відродилися, я ревнував Валерію до всіх відомих і невідомих, до всього чоловічого населення планети, ревнував безглуздо, безпідставно, смішно.
— У мене таке враження,— майже прохрипів до неї,— що ви скрізь були і завжди...
Вона спробувала жартівливо затулити мені рот долонькою, але я вивернувся і договорив хоч і зі злістю, але вже щось інше:
— У вас принцип телевізійних дикторок: всенародна власність, належати всім і нікому. Роздратувати, нічого не даючи...
— Це дивовижне місце,— сказала Валерія,— по-моєму, я тут ніколи не була. Навіть не думала, що в нашому місті можуть бути такі місця. Бетон і дерева. Що там за дерева в садку, ви не знаєте, Митю?
— Вишні. До речі, саме ті вишні, які я крав, коли був малий. Найсолодші вишні в Радянському Союзі. А радянські вишні — найсолодші в світі. Це вам, сподіваюсь, відомо?
— А бетон — найсіріший? О, та він теплий! Спробуйте, які теплі плити!
Я доторкнувся до бетону — він був шерехато-теплий, як визначив би Держикраїв компютер. Годилося б, може, сказати Валерії, коло чийого садочка ми стояли, але це вже не мало всенародного значення, та й стояти нам довго не довелося. Пересвідчившись у тому, які теплі бетонні плити на пологому схилі дніпровського берега, ми несміливо присіли на них, а між нами присіла несміливість, жінка, що, як відомо, ніколи не відзначалася надміром сил. Тож цього разу їй теж забракло сил, щоб утриматися на досить крутому бетонно-космодромному схилі, і вона поволі посунулася вниз і щезла в темряві, втонула в теплій вічній воді нашої ріки, а ми, природно, опинилися геть близько одне коло одного на відстані, яка порушувала всі відомі правила техніки безпеки.
Бетонні плити були теплі-теплі, вони вперто стелилися донизу, кут їхнього нахилу являв постійну загрозу перейти в кут падіння. Безсилі протидіяти законам природи, ми поволі мандрували-зсувалися по схилу, і здавалося нам, що пролягають під нами космодроми найбільших сподівань, з яких злітатимуть нестримні ракети наших захватів.
"Как хорошо быть генералом" — вигравали в мені мідні духові оркестри,
Реальність наших планів — це люди. Реальність наших людей — це збори. Так думає секретар комсомольського комітету нашого заводу, дуже симпатичний хлопець, який трохи схибнувся на ідеї щоденного проведення зборів. Він подзвонив мені додому, саме коли я залазив у костюм Іра Леоновича, і повідомив, як найвищу милість, що завтра відбудуться чергові, ясно ж, надзвичайно важливі збори, на яких прийматимемо нові, ясна річ, підвищені зобов'язання. І першим серед промовців записаний я, тобто передовик виробництва Дмитро Череда, який високо несе прапор і вічно стоїть на трудовій вахті.
— Це ти здорово,— зрадів я,— щодо вічного стояння на трудовій вахті — просто геніально. Сам би я ніколи не додумався. Мені чомусь здавалося, що я вже давно не стою, а сиджу за пультом, і не вічно, а тільки одну зміну на день. Шість годин, як у всіх гарячих цехах Радянського Союзу.
— Ти ж знаєш, що це гіпербола.
— Щодо мого виступу — теж гіпербола. Не виступатиму.
— Ну, ну, ти кинь. Це узгоджено.
— І на зборах не буду.
— Чередо, не зазнавайся. Я знаю: тебе хотіли на моє місце, але поки я...
— Сиди на своєму місці, тільки спробуй трохи поворушитися. А то застряв на першому питанні порядку денного...
— На якому першому питанні?
— Давати метал. Труби. Залізо. Застряв у залізі. А треба переходити до другого. Бо пропадеш. Ти ж молодий хлопець.
— До якого другого питання! — спаніковано закричав у трубку секретар.— Що за жарти, Чередо!
— До питання про любов. Не чув? Переходимо до любові. Зрозумів? Ми переходимо до любові. Оце і весь мій виступ.
Я запакувався в костюм Іра Леоновича й помчав до Валерії.
Електрогітари мовчали. Сходова клітка не резонувала з моєю грудною кліткою. Ніхто не читав віршів у двокімнатній малометражній квартирі. Двері відчиняли мені її руки, білі руки. Твої руки хоронять тишу, коли вже не час ні сміятися, ні плакати.
На порозі стояла... Пелагея Йванівна.
— Ви? — зсунула вона до перенісся красиві чорні брови, надто чорні під сивим волоссям. Пелагея Йванівна належала до жінок, чия врода під дією законів природи не зникає, а стає ще виразнішою й благороднішою. Але ніяке благородство вроди не гарантує нас від слів тяжких, іноді й образливих.
— Увійдіть,— запросила мене Пелагея Йванівна,— увійдіть щоб я могла сказати вам...
— А Валерія що — не прийшла? Ще немає? — я не впізнавав свого голосу. Гібрид овечки й баранчика. Мекання-бекання. Товаришу Чередо, вам же завтра виступати перед комсомольськими масами! Згадайте отого грека, який утік з поля битви, а потім приголомшував усіх друзів й ворогів, виголошуючи свої промови.
— Валерії не ще нема, а вже нема,— строго повідомила Пелагея Йванівна. І тільки тут я помітив, що в неї в руках знову книжка, вона, видно, читала і пішла відчиняти мені з книжкою в руках.
— Це у вас — книжка? — ягнячим голоском поспитав я.
— Достоєвський,— змилостивилася наді мною Пелагея Йванівна,— я читаю тільки Достоєвського. Читаю й перечитую. У нього в "Щоденнику"... Ви, звичайно, не читали?
— Точно.
— Я знаю. Молодь не читає нічого з Достоєвського. А в "Щоденнику" він пише. Пише, що коли б господь бог покликав усіх на страшний суд і спитав людей, з чим вони прийшли до нього, то людям би заціпило, і настала б тисячолітня тиша, і було б страшно од тої мовчанки. Але потім виступив би з-поза людської стіни невисокий чоловік, і, кульгаючи, наблизився б до престолу, і подав би богові книжку, і на тій книжці всі б прочитали: "Дон-Кіхот".
— Приблизно так само говорив про "Дон-Кіхота" Льоня Шляхтич,— зрадів чомусь я.