Той рік був добрий для всіх нас, погода напрочуд лагідна, їжі вдосталь. Надто пригадується мені чомусь тодішня ріпа. На горіхи також був урожай, а щодо диких слив, то вони ще ніколи не бували такі великі й солодкі.
Одно слово, рік був золотий. Але тоді й скоїлася біда. Нас заскочили в наших власних печерах. Ми прокинулись у холодній сірій млі на світанку того дня, щоб знайти собі смерть; принаймні більшість із нас. Мене й Прудку розбудили дикі крики та скажений вереск, ніби сюди на раду злетілися дияволи з усіх усюд. Наша печерка була найвища на урвищі, і, підповзши до війстя, ми побачили, що на луговині повно Огневиків. їхні поклики ще додавали гамору, але в цих людей був якийсь лад і певний план, а в нас ні того, ні другого. Ми всі билися нарізно, кожен сам за себе, і ніхто з нас і уявити не годен був, яке велике лихо спобігло нас.
Огневики з'юрмилися під скелею. Ми сипнули на них цілий град каміння й, мабуть, декотрим попробивали голови, бо коли вони відхлинули, троє з них корчилися на землі. Один силкувався відповзти геть, але ми, скажено ревучи, знов закидали їх камінням. Декілька Огневиків повернулися, щоб відволокти своїх, але кам'яний град прогнав тих рятівників.
Огневики розлютилися, проте стали обережніші. Завиваючи ще голосніше, вони, однак, трималися віддалік і тільки пускали в нас силу стріл. Це поклало край шпурлянню камінням. Коли з півдесятка наших було вбито, а десятків зо два поранено, ми відступили в печери. Моя, хоч і найвища на кручі, не була поза досягом стріли, але на такій відстані влучити було важко, а тому Огневики й не витрачали багато стріл на мене. Я був дуже цікавий, і мені хотілось побачити все, що діялося. Прудка, тремтячи з переляку, причаїлась у печері й жалібно квилила, закликаючи мене досередини. А я, припавши у війсті, стежив за всім.
Бій ущухав, ніби застрягши на місці й не посуваючись ні сюди ні туди. Ми поховалися по печерах, і Огневикам якось треба було нас викурити звідти. Вони не важилися лізти до нас, а ми не хотіли наражатись на їхні стріли. Як котрийсь із них підступав ближче до кручі, той чи той з наших починав шпурляти в нього каміння, а тим часом з півдесятка стріл встромлялося в нього самого. Але такий підступ недовго мав успіх; скоро вже ми нічим не давалися виманитись надвір. Бій направду захряс на місці.
Позад Огневиків я побачив старого кульгавого ловця. Він командував, і за його наказами люди метались туди-сюди. Декілька відрядилися до лісу й повернулися з оберемками хмизу, сухого листя і трави. Огневики підійшли ближче. Котрі з луками напоготові, щоб стріляти, як хто виткнеться з печери, а котрі заходилися накидати купи хмизу та сушні під війстями до нижніх печер і тоді виворожили з тих куп страхіття, що його ми найбільше боялися, — вогонь. Спочатку закурівся димок і став здійматися по скелі вгору. Потім, немов маленькі гадючки, вихопилися з сушняку червоні язички полум'я. Дим густішав і часом огортав усе урвище. У моїй печері він не дуже діймав мене, але очі щипало, і я тер їх руками.
Старого Маслака викурено першого. Вітром знесло дим трохи вбік, і я виразно побачив його. Він вискочив з диму, наступив на жар, обпікся, з болю голосно зойкнув і кинувся лізти на кручу. Стріли, немов дощ, сипонули на нього. На прискалку він спинився й учепився руками в скелю. Хапаючи повітря, чхаючи й крутячи головою, стояв він там і хитався вперед та назад. З десяток стріл з пір'яними хвостами стирчало йому в тілі. Він був старий, але не хотів умирати й, хитаючись, щодалі жалібніше голосив. Та ось коліна йому підігнулися, рука пустилася каменя, він далеко відхитнувся й полетів додолу. Старі кістки, певне, геть побилися, проте він, стогнучи, ще силкувався звестись. Один Огневик підбіг до нього і шпорою розтрощив йому голову.
Те саме, що з старим Маслаком, сталося й з багатьма іншими. Задихаючись у диму, наші вискакували з печер і лягали трупами від стріл. Декілька жінок і дітей подушилися в печерах, а більшість загинули надворі.
Звільнивши таким способом перший ряд печер, Огневики почали лаштуватися зробити те саме з другим. Поки вони дерлися туди з посушем та травою, Червоноок та його жінка з немовлям, що тісно держалося її, кинулись урвищем нагору. Огневики, либонь, були певні, що тим часом ми лишатимемось у печерах, а тому луки в них не були напоготові. Коли ж стріли посипалися, Червоноок укупі з жінкою були вже високо. Опинившись на верху урвища, він обернувся й, б'ючися в груди та ревучи, лютими очима витріщився на ворогів. Вони знову пустили на нього стріли, й хоч жодна не влучила, він кинувся геть.
Я бачив, як Огневики викурювали третій та четвертий поверхи печер і як вони розстрілювали наших, коли ті намагалися втекти нагору. Не багато кому пощастило дістатись до верху урвища. Більше загинуло. Мені пригадується
Вислогуб. Жалібно зойкаючи, він добувся до мого прискалку, але тут стріла вдарила йому в спину й прошила наскрізь. Кістяний площин вистромлявся з грудей, а пір'яний хвіст зі спини. Закривавившись, Вислогуб повалився біля війстя до моєї печери.
Близько того часу горішні печери самі спорожніли. Мало не всі наші разом кинулися вгору. Декого те справді врятувало, бо Огневики стріляли не досить швидко. Правда, в повітря знялася хмара стріл, і десятки наших летіли сторчака додолу, проте були й такі, хоч і не дуже багато, що добулися на саму кручу й утекли.
Мене тепер самого порвало тікати, й те поривання переважило в мені цікавість. Стріли вже не летіли. Наші, видимо, втекли всі, хіба, може, дехто ще ховався по горішніх печерах. Тоді ми з Прудкою хутко подерлися на урвище. Побачивши нас, Огневики зчинили великий галас — певно ж, не через мене, а через Прудку. Вони шпарко загомоніли, один одному показуючи на неї. По ній вони ні разу не вистрелили, а почали ласкаво кликати її. Я спинився й заглянув униз. Вона ж, перелякана, хлипала й тягла мене геть. Ми пройшли верхом урвища й заглибилися в ліс.
Я часто розважаю про цей випадок. Якщо вона справді була з їхнього плем'я, то, напевне, відбилась від них зовсім маленькою й нічого не пам'ятала, а тому їх боялась. З другого боку, може, вона ніколи й не відбивалась від них, а народилась десь у лісі, далеко від їхнього сельбища, від батька — втеклого Огневика — й матері з нашого Плем'я. Хіба хто міг щось певне сказати? Мені це було невідомо, а Прудка знала не більше за мене.