Готельний номер, у якому мешкали Едґар із мамою, окрім звичайних дверей, мав ще декоративну портьєру, яка прикривала вхід до кімнати з боку загального коридору. Між дверима і портьєрою був проміжок завширшки із шафу. Едґар затиснувся у цю вузьку темну щілину і дослухався до кроків. Він вирішив ні на мить не залишати матір саму. Тепер, опівночі, коридор був порожнім, освітленим однією-єдиною лампою.
Хвилини тягнулися для хлопця нестерпно довго, але нарешті він почув обережні кроки на сходах. Насторожено прислухався. Це не була рішуча хода людини, яка прямує до своєї кімнати, а ледь чутні кроки, які все завмирали і сповільнювалися, ніби хтось дуже важко підіймався стрімкою і безкінечною стежкою. А під час зупинок чиїсь голоси то пожвавлено шепталися, то замовкали. Едґар тремтів від напруження. Цікаво, чи це вони? Невже вони досі разом? Шепіт був ще надто далеко. Але кроки, хоча і страшенно повільно, все ж наближалися. І от хлопець нарешті розчув ненависний хрипкий голос барона, який сказав щось незрозуміле, а потім рішучу відмову матері:
– Ні! Не сьогодні! Ні!
Едґар затремтів ще сильніше, а тим часом вони підійшли вже зовсім близько, і тепер усе було чути дуже чітко. Кожен крок, навіть найтихіший, болісно відлунював у грудях хлопця. А голос, яким ненависним тепер здавався йому цей голос, жадібний голос ворога, який вічно щось випрошував:
– Не будьте такою жорстокою. Ви така чарівна сьогодні ввечері.
І у відповідь:
– Ні, я не можу. Не можу, пустіть мене.
У голосі матері стільки страху, що хлопець не на жарт перелякався. Що він хоче від неї? Чого вона боїться? Вони підходять усе ближче і вже стоять, напевно, під самими дверима. А він – просто біля них, невидимий, тремтить від жаху на відстані витягнутої руки, захищений лише шматяною завісою. Голоси вже так близько, що чути навіть дихання.
– Ходімо, Матильдо, ходімо!
І знову стогін матері, цього разу вже слабший, стогін опору.
Але що це? Вони знову віддаляються кудись у темряву. Мати не зупинилася біля своєї кімнати, а таки пішла далі, за ним! Куди він тягне її? Чому вона мовчить? Невже він запхнув їй кляп до рота і стиснув за горло? Малий божеволіє від цих жахливих думок. Тремтячою рукою відхиляє двері на ширину пальця. Тепер він бачить їх обох у темному коридорі. Барон обійняв його матір рукою за талію і поволі кудись веде, а вона, здається, погоджується іти з ним. Вони зупиняються біля кімнати барона.
"Він хоче затягнути її туди, – лякається Едґар. – Зараз трапиться найстрашніше".
І він різким рухом відхиляє завісу, вискакує в коридор і кидається до парочки. Його мати скрикує, перелякана несподіваною атакою з темряви. Здається, вона майже втратила свідомість і повисла на руці свого супутника, який ледь втримує її. Але на цьому все не закінчується, барон раптом отримує ще й несильний, але лютий удар невеликим кулаком в обличчя, губи боляче притискаються до зубів, а хтось по-котячому повисає на його одязі. Барон випускає перелякану жінку, і вона відразу ж тікає, а сам завдає удару всліпу, хоча ще не знає, з ким б'ється.
Хлопець усвідомлює, що він слабший, але не відступає. Нарешті настала мить, коли він може помститися за все – за зраджену любов, за накопичену ненависть. Він лупить своїми невеличкими кулаками навпомацки поперед себе, закусивши губу в сліпій затятій люті. Барон уже теж упізнав його і радий помститися цьому таємному шпигунові за всі неприємності останніх днів і за зіпсуту гру. Він теж б'є навмання, б'є з усієї сили. Едґар застогнав від болю, але не здався і не покликав на допомогу. Хвилину вони мовчки і затято лупцюють одне одного у темному опівнічному коридорі. Урешті баронові стає соромно за цю дурнувату бійку з дитиною, він хапає хлопця за комір і хоче відштовхнути від себе. Але в цей момент малий усвідомлює, що він слабший і зараз його переможуть, тому з останніх сил кусає руку, що вхопила його. Барон мимоволі скрикує і відпускає хлопця, а той миттю тікає до своєї кімнати і зачиняє двері.
Ця опівнічна бійка тривала всього хвилину. Її не почув ніхто з сусідніх кімнат ні праворуч, ані ліворуч. Усюди тихо, курортники сплять. Барон витирає закривавлену руку хустинкою і стривожено вдивляється у темряву. Але ніхто їх не підслуховує. Тільки під стелею, ніби насміхаючись із нього, слабо горить нічник.
Негода
"Що це було? Сон? Зле і загрозливе нічне видіння?" – питав себе Едґар, прокинувшись наступного ранку після нічних страхіть зі скуйовдженим волоссям, що позлипалося від поту. Голова тупо боліла, усі кінцівки заніміли і не згиналися, мов дерев'яні, він подивився на себе і з жахом зауважив, що спав одягнутий. Зіскочив з ліжка, доплентався до дзеркала і перелякано відсахнувся, побачивши власне відображення. Бліде запухле обличчя, закривавлена подряпина на чолі. Спробував зосередитися і пригадати нічні події. Бійка в коридорі, утеча до кімнати, а потім він у гарячці впав на ліжко і заснув просто в одязі, провалився у міцний сон, в якому знову повторилося щойно пережите, тільки уві сні воно було ще більш моторошним, із вологим запахом свіжої крові. Йому стало страшно.
Унизу під вікном заскрипів гравій під чиїмись ногами, було чути голоси, які підіймалися догори, ніби невидимі птахи, і сонце зазирало до кімнати. Мабуть, було вже досить пізно, але його годинник усе ще показував північ, він із переляку забув його вчора накрутити. І ця непевність перебування в якомусь невизначеному часі непокоїла його, підсилена тривожним відчуттям, що він не до кінця знає, що ж відбувалося насправді. Він зібрав усі свої сили і спустився донизу, в серці тихенько ворушилося відчуття провини.
Мати сиділа сама за столом і снідала. Едґар зітхнув із полегшенням, що барона немає і він не мусить бачити ненависне обличчя ворога, в яке вчора влучив його розлючений кулак. Але від цього непевність не зменшилася.
– Доброго ранку, – сказав він, підійшовши до столу.
Мати не відповіла. Вона навіть не підняла на нього очей, а застиглим поглядом роздивлялася краєвид за вікном. Вона була дуже бліда, з колами під очима, а її ніздрі нервово сіпалися, що завжди свідчило про роздратованість. Едґар закусив губу. Це мовчання непокоїло його. Він навіть не знав, чи сильно вчора вкусив барона і чи знає вона про їхню нічну бійку. І ця невідомість мучила його. Але її обличчя було таким застиглим і непорушним, що він навіть не намагався зазирнути їй в очі від страху, що зараз з-під цих опущених повік його обпалить лютим поглядом. Він поводився дуже тихо, намагаючись якомога менше шуміти, обережно підносив до вуст горнятко і ставив його назад, потай позираючи на пальці своєї матері, які дуже нервово обертали ложку, чим видавали стримуваний гнів. Приблизно чверть години він просидів так у напруженому передчутті чогось невідомого, але так нічого й не трапилося. Мати не промовила ні слова. І тепер, коли вона встала з-за столу, так і не зауваживши його присутності, він не знав, що йому робити – залишатися самому чи йти за нею. Урешті він також встав і похнюплено поплентався слідом. Відчуваючи, що таке тупотіння видається смішним, він сповільнив кроки і трохи відстав, а вона, не звертаючи на нього уваги, прямувала до своєї кімнати. Коли Едґар підійшов до дверей, вони були зачинені.