– Ти тільки подивися, на кого ти схожий! Незачесаний, брудний! Як можна в такому вигляді з'являтися на люди! Тобі не соромно, ти ж уже дорослий!
Без жодного слова заперечення хлопець устав і пішов зачесатися. Це його мовчання, затяте і холодне, цей вираз знущання на тремтячих губах доводили її до відчаю. Їй хотілося накинутися на нього з кулаками.
– Іди до своєї кімнати! – крикнула вона йому.
Вона не могла більше витримувати його присутності. Едґар мовчки посміхнувся і пішов.
Як вони тепер тремтять перед ним, бояться кожної миті, проведеної разом, бояться його безжального і невідступного погляду! І пропорційно до їхньої розгубленості перед ним зростала і його зловтіха. Тепер Едґар мучив їх обох, відчуваючи їхню беззахисність перед собою, із дитячою, ще майже тваринною жорстокістю. Барон не так гостро реагував на лють хлопця, бо сподівався на те, що це лише настрій, дитяча гра, і не дуже тривожився, зосередившись на досягненні власної мети. Але мати все частіше втрачала контроль над собою. Можливість накричати на нього полегшувала її страждання.
– Не бався виделкою! – робила вона йому зауваження за столом. – Ти страшенно невихований, тобі ще рано сидіти за одним столом із дорослими.
Едґар тільки посміхався, схиляючи голову набік. Він знав, що вона сварить його з відчаю, і тішився, що дорослі зраджують себе такою поведінкою. Тепер його погляд був абсолютно спокійним, як погляд лікаря. Давніше він, мабуть, робив би капості, щоб подратувати їх, але ненависть швидко навчила його багато чого. І тепер він лише мовчав, мовчав і знову мовчав, аж поки вона не починала кричати під тиском його мовчання.
Мати більше не могла витримувати цього напруження. І коли вони вкотре встали з-за столу і Едґар пішов слідом за ними, вона зірвалася. Забула про обережність і викрикнула йому в обличчя всю правду. Вимучена його невтомним стеженням, вона стала на диби, немов кінь, якого замучили надокучливі мухи.
– Скільки ти ще будеш бігати за мною хвостом, ніби трирічна дитина? Мені набридло це. Діти не повинні весь час ходити слідом за дорослими. Запам'ятай це! Займися чимось сам хоча б на годину. Почитай або побався. Дай мені спокій! Мене нервує те, що ти все ходиш за мною з такою кислою міною.
Нарешті він вирвав у неї це зізнання! Едґар засміявся, а мати й барон розгубилися. Вона відвернулася і пішла геть, зла на себе за те, що не стрималася перед дитиною. Але Едґар тільки холодно промовив:
– Тато не хотів, щоб я сам ходив кудись. Він наказав мені обіцяти йому, що я буду обережним і не відходитиму далеко від тебе.
Він робив наголос на слові "тато", бо вже помітив, що це слово змушує їх напружитися. Отже, його батько також був замішаний у цій пекучій таємниці. Здається, у тата була якась потаємна влада над цими двома, бо вже саме згадування його імені лякало їх і примушувало знітитися. Цього разу вони знову нічого йому не сказали. Вони склали зброю. Мати пішла вперед, барон за нею. А позаду всіх ішов Едґар, але не понуро, ніби слуга, а твердо, суворо і невблаганно, ніби вартовий. Він подзвонював невидимим ланцюгом, яким зв'язав їх обох і з якого їм тепер було не вирватися. Ненависть зміцнила його дитячу силу, і він, невтаємничений, був тепер могутнішим за них обох, які володіли таємницею.
Брехуни
Але час не стояв на місці. У барона залишалося всього кілька днів, і треба було використати їх. Протистояти розлюченій дитині було марно, це відчували вони обоє, тому вирішили вдатися до останнього, зовсім негідного засобу хоча б на якийсь час уникнути його тиранії: до втечі.
– Віднеси ці листи на пошту і відправ рекомендованими, – звеліла мати Едґарові.
Вони удвох стояли у вестибюлі, а барон надворі розмовляв із фірманом.
Едґар із недовірою взяв два листи. Він помітив, що перед тим слуга виконував якесь доручення матері. Вони знову змовилися проти нього?
Він повагався.
– Де ти чекатимеш мене?
– Тут.
– Справді?
– Так.
– Але не йди нікуди! Стій і чекай тут на мене, поки я не повернуся, добре? – Він розмовляв із матір'ю майже суворо, віддавав їй накази, бо відчував свою перевагу.
Багато що помінялося за цих два дні.
І він пішов із листами до виходу. У дверях зіткнувся з бароном і заговорив з ним уперше за ці два дні:
– Я тільки збігаю на пошту, віднесу ці два листи, мама зачекає. Будь ласка, не їдьте нікуди без мене.
Барон поспіхом протиснувся повз нього досередини.
– Добре, добре, ми зачекаємо.
Едґар помчав на пошту. Там була черга. Якийсь дядько застряг біля віконечка і ставив десятки нудних запитань. Але нарешті завдання було виконано і можна було бігти назад, до готелю. Але там Едґар встиг побачити лише, як його мати і барон від'їхали геть у фіакрі.
Він нетямився від люті й ледь стримався, щоб не підняти каменюку і не шпурнути їм услід. Отже, вони таки втекли від нього, але ж за допомогою якої підлої і нахабної брехні! Те, що його мати може брехати, він знав відучора. Але те, що вона може так нахабно і відверто порушити щойно дану обіцянку, примусило його втратити останню довіру до неї. Він нічого більше не розумів у цьому світі, відколи слова, за якими, як він сподівався, стоїть дійсність, насправді виявилися лише кольоровими мильними бульбашками, які надуваються, а потім тріскають і зникають, не залишаючи ні сліду. Але що за страшна таємниця може примусити дорослих зайти аж так далеко, щоб обманювати дитину і тікати геть, немов злочинцям? У книгах, які він читав, люди вбивали й обманювали одне одного задля грошей, влади або королівств. Але яка була причина у цих двох тікати від нього, що ховають вони під своїми численними обманами? Він довго сушив собі голову над цим. Інтуїтивно відчував, що ця таємниця є замком, на який закривається дитячий світ, і завоювати цю таємницю означає нарешті стати дорослим, перетворитися на чоловіка. О, як він хотів довідатися цю таємницю! Але ясно думати йому не вдавалося. Його мучила лють на них за втечу, і від цього всі його думки переплуталися, він відчував себе, немов у гарячці.
Він побіг до лісу, де за деревами ніхто не міг побачити, як гарячі сльози заливають його обличчя.
– Брехуни! Собаки! Наволоч! Падлюки! – він змушений був голосно викрикнути всі ці слова, щоб не захлеснутися ними. Лють, неспокій, тривога, цікавість, безпорадність і зрада останніх днів, його програна битва за право подорослішати – усе це вирвалося тепер з його грудей пекучими сльозами. Це був останній плач його втраченого дитинства, прощальний вибух сліз, він востаннє по-жіночому віддався розкоші плачу. Протягом цієї години самовідданої люті він виплакав із себе все – довіру, любов, побожність, повагу – усе своє дитинство.