Ун неохоче поступився. Він і сам не розумів, чому так розлютився. Це було схоже на біль рани.
Але Ун не здогадувався про силу полоза-гіганта. Одним ударом хвоста пітон звалив додолу сайгака. Чи не спіткає така сама доля людину, якщо вона спробує битися з цим страховиськом?
А проте уламр залишався понурим і місця собі не знаходив у зеленому курені.
— Ун і Зур не можуть більше сидіти тут! — заявив він, коли пітон сховався зі своєю здобиччю в плавнях. — Нам треба підшукати печеру.
— Зур скоро оклигає!
____________
ЧАСТИНА ДРУГА
Розділ перший
ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ
Минуло два дні. Зур усе ще був кволий, але уже міг триматися на ногах. Тепер Ун надовго покидав курінь, щоб дослідити понизов'я річки.
Він пройшов берегом понад п'ятнадцять тиеяч ліктів, але так і не знайшов затишного притулку. Щоправда, поодинокі стрімчаки здіймалися то тут, то там біля води, проте розколини й заглибини були в них завузькі, щоб прихистити не лише людей, а й дхолів. Зур уже думав про те, щоб викопати, за прикладом безплічків, нору. Але довелося б довго морочитися, а крім того, уламри не любили жити в таких землянках. Тому ва обмежився тим, що зміцнив стіни куреня. Завдяки його більшому, ніж в Уна, вмінню, халупа стала неприступною навіть для хижаків. А проте слон, носоріг, гіпопотам, череда великих травоїдних могли легко поламати її. До того ж курінь стояв на перехресті, де шастало багато лісового і степового звір'я.
Дні летіли. Весна доходила кінця. Сонячний пал звалювався на річку; ночами з її плеса підносилися до зірок нездорові випари, а задовго до світання околиці повивав густий туман.
Якось уранці Зур відчув, що він одужав. Помітивши, з якою тугою розглядає Ун зелені чагарі навколо куреня, він промовив:
— Син Землі готовий іти за Уном!
Уламр на радощах аж підскочив: отже, їм тепер знову вільна воля!
Над річкою клубочився білий туман. У затоні з радісним вурчанням жирували молоді гіпопотами. Вгорі над головою линули пташині табуни.
Ун і Зур подалися за течією вниз. Сонце вже припікало, від його гарячого проміння захищали тільки дерева. В дорозі приятелям доводилося стерегтися гадюк, розбуджених жаротою, і обходити великих хижаків, що дрімали в заростях. —
Опівдні мандрівники зробили привал у затінку скипидарних дерев. Вони мали припас сушеного м'яса, їстівних корінців та грибів, які підсмажили на вогнищі з сушняку. Ун аж засміявся, втягнувши в себе смачний дух. Він поглинав їжу з радісною поквапливістю молодого вовка. Зур смакував, повільно, насолоджуючись ароматом страви.
Полуденна спека скувала все довкола. Чулося тільки, як дзюркоче вода та дзвенять комахи.
Який супокій! Звірі ніби уклали перемир'я між собою. Двоє хлопців поринули в задуму, снуючи свої молоді мрії, віддаючи їх колисати уяві, як колихає водяні горіхи річковий струмінь.
Зур, ще кволий після поранення, заснув. Син Тура, як завжди, дрімав упівока, чуйний до кожного шереху і звуку, готовий схопитися при найменшій підозрі небезпеки.
Друзі знов пустилися в дорогу, коли тіні дерев на рівнині видовжились. Ун і Зур ішли, не зупиняючись, аж до смерку. Другого дня і всі наступні вони просувалися незмінно в тому самому напрямку, продираючись крізь пущу, обминаючи багнища, перехоплюючись через річки уплав, прорубуючись через хащі.
Зур поздоровшав. Він уже не відставав ні на крок від свого дужого друга. Щира дружба єднала їх. Між ними ніколи не виникало сварок, вони чудово доповнювали один одного. Зур захоплювався Уновою силою, відчував себе спокійнішим під його надійним захистом. Ун шанував Зура за хитромудрість, за знання секретів, збережених його племенем.
Вранці дев'ятого дня віддалік забовванів скелястий кряж. Він тягнувся по самому берегу річки на відстань понад тисячу ступнів. Гострі шпилі здіймалися аж до неба, висота їх була не менша трьохсот ліктів. З другого боку пасма скелясті відноги доходили до самого узлісся. Кам'яне громаддя прорізали дві глибокі ущелини. По розколинах кублилися орли й соколи.
Син Тура радісно скрикнув. Предки передали йому любов до кам'яних осель, розташованих біля протічної води. Зур, стриманіший, пильно роздивлявся місцевість. Вони знайшли кілька навислих над річкою бескидів, подібних до тих, де звичайно тулилися уламри, коли не траплялося зручної печери. Але для двох людей такий сховок не був досить надійним.
Мандрівники йшли понад скелястим пасмом, заглядаючи в кожну тріщину, в кожну западину в базальтовій стіні. Вони знали, що іноді невеликий отвір веде до просторої печери.
Зіркий Ун невдовзі зауважив у стіні розпадину, розташовану досить височенько. Вузька внизу, вона поступово ширшала вгорі. Щоб залізти туди, треба було спершу вибратися на горизонтальний виступ, а потім видертися по прямовисній скелі на майданчик, де могло вільно стати троє людей.
На прискалок воїни піднялися легко. Але для того, щоб досягти майданчика, Унові довелося стати на Зурову спину. Опинившись нагорі, уламр спробував пролізти в розколину. Якийсь час він просувався боком, потім прохід поширшав, і Ун опинився в низькій, але просторій печері. Він обережно обійшов її кругом і раптом зупинився перед отвором у задній стіні: вузький підземний Я коридор круто вів униз, у пітьму.
Перш ніж провадити розвідку далі, Ун вирішив підняти на майданчик Зура. Він виліз надвір і заявив:
— Печера велика, але в ній, мабуть, два виходи. Ун ще не бачив кінця проходу.
І, нахилившись, він подав Зурові ратище. Ухопившись за його кінець, безплічко видерся по кам'яній стіні, впираючись ногами в нерівності скелі. В міру того як він ліз, Ун випростувався і відступав до печерного входу.
Коли Зур опинився нарешті на майданчику, уламр повів його у глиб печери, до підземного коридору. Темрява заважала ходьбі. Мандрівників стурбував ледь чутний звірячий дух. Вони вже збиралися вернутися, як раптом унизу сяйнуло світло.
— Печера має другий вихід, — прошепотів Зур.
Ун досадливо покивав головою, не зупиняючись. Спуск пішов пологіше, світло, спершу кволе, яскравішало. Воно лилося з довгої кривулястої щілини в брилі, завузької, щоб пропустити людину. Над головою хлопців з переляканим писком заметалося кілька кажанів.