— Кияшко, розумієте, забув стукнути печаткою, нема... Осадчий вирвав із моїх рук посвідчення, глянув і осатанів:
— Та куди ж ви дивились, трясця вашій мамі? Що ж тепер робити? Ви ж знаєте, як тепер — скрізь більшовики, анархісти, дезертири, та вас же без печатки заарештують!..
Я все це прекрасно знав, але що ж його робити! До Кияшка, що в нашому повітовому місті, відціля двадцять верст, до місцевої Просвіти півгодини йти, та й чи потрапиш голову з печаткою?
Розпука вхопила мене своїми холодними обценьками.. Тепер уже я, як зацькований, бігав по кімнаті з кутка в куток, а Осадчий стояв на місці й рвав на собі волосся на потилиці.
На цю сцену стрепенулась і озвалась, кінець кінцем, із кутка Настя Федорівна. Вона підвела червоне лице й стурбовано спитала:
— Що таке там трапилось? Осадчий безпорадно побіг до неї:
— Настя Федорівна! Голубонько! Ну, як вам це подобається,— тютя чортова! — він гнівно махнув рукою в мою сторону.— Ви уявляєте — нас ждуть на ранок, люди зберуться, а він печатку забув поставити. Печатку! А тут до поїзда залишилось...— він знову поспішно витягнув годинника і майже застогнав: — П'ятнадцять хвилин!!.
Настя Федорівна непорозуміло терла рукою чоло, потім поволі спустила на коліна руку й тихо проказала:
— Знаєте, що? Може...
Осадчий вчепився їй у руку й застиг у нетерплячці:
— Ну? Що?
Настя Федорівна нерішуче спитала:
— Може, якусь іншу печатку прикласти можна? Тут у батька є одна...
Осадчий, як на пружинах, підскочив.
— Ідея! Єсть! Мерщій. Ради бога, серденько, мерщій!.. Він майже зірвав її з стільця й потягнув до суміжної
кімнати.
І тільки-но Настя Федорівна підвелась із стільця, як я побачив на тому місці, де вона допіру сиділа, свій студентський, пожмаканий кашкет. Я метнувся до нього й почав виправляти йому околичку й криси. Мене просто обурила така незграбність Насті Федорівни — щоб розсістись отак на кашкеті й ні гу-гу! Та ще ж і кашкет новий... Це ж просто...
До кімнати влетів захеканий Осадчий, а за ним заклопотано задріботіла ніжками й Настя Федорівна. Він вихопив у неї з рук печатку й почав'голосно читати її під лампою.
— Правление... Трост-нець-ко-го общества потребителей.
Осадчий подумав мить, заплющивши очі, потім категорично заявив:
— Нічого. Чорт її бери, якось проскочить... Чорнила! — Настя Федорівна метнулась до столу по каламар і ручку. Осадчий зиркнув на годинника і закричав: — Тринадцять хвилин! Ми пропали! Чорнила мерщій!..
Ручка йому танцювала поміж пальців. Він пролив на підлогу чорнило, але печатка вже готова. Осадчий стукнув нею перше по своїй долоні, а потім пригнувся і щосили припечатав моє посвідчення.
— Єсть! Біжимо! Бувайте...
Ми вихром вискочили на вулицю.
— Я ж так і знав — спізнились! — промовив, ледве переводячи дихання, Осадчий і закашлявся.
Я теж захекався, аж у горлі стало гірко, і схопився за груди. Там, усередині, мені творилось щось страшне: моє серце било на сполох у всі дзвони; ось-ось воно проб'є мої ребра, розсіче шкіру й випаде геть. Ні — в мене таки є, очевидно, якась сердечна вада, і ця біганина й мітинги тільки псують мені здоров'я.
Але ми спізнились. Поїзд уже стояв на станції і грізно пихтів, готовий зірватись у дальшу путь.
Ми вскочили у дерев'яний станційний будинок. Кепсько освітлена зала III класу вже спорожніла.
Ліворуч, у кутку, де звичайно перед поїздом нетерпляче мнуться в черзі до каси пасажири, не було вже нікогісінько. Флегматичний касир усередині каси ліньки позіхнув і простягнув до віконечка руку — зачинити касу. Осадчий навіть не обернувся до каси, але я завагався.
— Товаришу Осадчий, а квитки?
Уже з перону до мене долетіло його сердите:
— Які там можуть бути квитки! Скоріше!
Та воно й справді — куди там купувати квитки! Сумна порожнеча зали III класу змінилась перед нами страшною товчією й гармидером на пероні. Перед кожним вагоном точилась справжня облога. Люди тиснулися, кричали, штовхали один одного, але здавалось, що в середину вагонів ніхто не влазив. Натовпи коло кожного вагону зовсім не зменшувались. Мені від того шарварку аж помутнішало в голові.
— Ось бачите, що робиться! — кинув мені скрушно Осадчий, і ми почали шарпатись коло вагонів. Але куди там! Коли передні не могли потрапити навіть на вагонні східці й тільки по-дурному змагались між собою, то що вже говорити за нас, задніх! Ми ставали навшпиньки, заглядали через плечі й голови передніх, а нас лаяли, наступали нам на ноги й одштовхували. З вагонних дахів і буферів байдуже споглядали стовпище солдати-фронто-вики й спокійнісінько кидали на нас лушпиння. Ні, куди там лізти!..
Я навіть перестав тиснути на передніх і одійшов назад, де було вільніше.
— Ну, ясно, що нам сьогодні не їхати, якого ж чорта надвереджуватись і шматувати свої кволі нерви!
І знову мені спало на думку — суєта!..
Але Осадчий не відступав. Він навіть добрав способу, Дарма що був маленький на зріст і крихкотілий, розштовхати сусідів і пробитись до східців. Він сперечався, огризався на всі сторони, крутився, як щупак у ятері, і ось... Перед цим я з іронією дивився на його змагання і зловтішно думав:
"Ну-ну, покрутись, йолопе, а я подивлюсь, як ти спіймаєш облизня. І то ж дурне таке: бачить, що не протовпитися — ні, лізе навмання. Терпіти не можу метушливих людей!.."
Але нараз я мусив змінити свою думку. Ви тільки подумайте: Осадчий доштовхався до самого входу і ось, стоячи вже на ступеньках, завзято щось доводив кондукторові. Кондуктор із ним сперечається, але я вже бачу, як кондукторове сперечання втрачає опір, кондуктор на каскади слів, що ними закидає його, жестикулюючи руками, Осадчий, відповідає дедалі млявіше, він перечить уже тільки так, для годиться. Ще одне слово — і він, далебі, пустить Осадчого. Зненацька позаду тривожно б'є другий дзвінок. Осадчий із горішньої ступеньки обертається назад. Він, видимо, хоче звернутись до мене, але його очі не знаходять мене поблизу. Він стрибає очима по натовпу і одчайдушно кричить:
— Пане Федоренко! Федоренко, де ви? Я неохоче здалека озиваюсь:
— Та ось же я, тут...
Я бачу, як лице Осадчому скривилось від досади, але то мене вже не хвилює. Я уклав тепер інший план і мудро розміркував собі так: якщо вже Осадчий чудом улізає до вагона, ну що ж — добре. Хай він їде. Я — не Осадчий і на чудеса не здібний. Я повернусь собі назад, до Насті Федорівни, розкажу їй усе, як воно було, попрошусь у її батьків переночувати, а завтра вдень я найму дядька й поїду додому. Я радів. Такий легкий і приємний вихід із усієї мороки, що її закрутив на свою голову Осадчий, мене захопив. Як, кінець кінцем, усе виходить на добре. Я все зробив, що міг, але це ж не моя вина, що не можна дотовпитись до вагонів. Я повернусь до Насті Федорівни, й ми сьогодні ж договоримося з нею до кінця.