Принц (розпачливо). Але ж я невидимий.
Принцеса. Чому?
Принц. Бо на мені кирея-невидимка.
Принцеса. Це кирея чорного короля?
Принц. Ні, моя власна.
Принцеса. Та хіба вона вас ховає від людського ока?
Принц. Ховає. Адже вартові на брамі мене не затримали.
Принцеса (сміється). Що ж тут дивного? Побачивши таку стару кирею, вони, мабуть, подумали, що то слуга.
Принц. Слуга? (У розпачі присідає). У таких чоботях?
Принцеса. А що особливого у тих чоботях?
Принц. Це чоботи-скороходи.
Принцеса. Такі, як у чорного короля?
Принц. Атож… тільки от недавно я спробував летіти, та не стрибнув навіть на два кени. Правда, у мене ще є меч. Меч-гартованець, що крицю рубає.
Принцеса.А що ви хочете рубати?
Принц. От тільки зітну голову чорному королю, та й край.
Принцеса. Ви хочете викликати чорного короля на двобій?
Принц. Я не прийшов з ним битися. Я прийшов вас рятувати.
Принцеса. Справді?
Принц. Атож.
Принцеса. Ой, яка я рада!
Несподівано з'являється чорний король. Принц і принцеса здивовані.
Чорний король. Добридень! Я щойно прилетів з Африки. Як вам подобаються мої чоботи?
Принцеса (холодно). Можете вертатися в свою Африку.
Чорний король. Е, ні. Сьогодні я хочу з вами докладно поговорити. (Дивиться на принца). А отой слуга – хто це?
Принц. Слуга? (Роздратовано підводиться на ноги). Я – принц. Я прийшов рятувати принцесу. Поки я тут, ніхто не зважиться пальцем її торкнути.
Чорний король (з удаваною чемністю). Я маю три скарби. Ви це знаєте?
Принц. Меч, чоботи і кирею? Певна річ, у своїх чоботях я не стрибну на один тьо. Та, я гадаю, і ви у своїх разом з принцесою теж не зможете полетіти на тисячу рі. Погляньте на мою кирею. Тільки завдяки їй я добрався сюди. Вартові подумали, що я слуга. Виходить, кирея мене сховала.
Чорний король (зареготавшись). Яке зухвальство! Ви лишень подивіться, на що здатна моя кирея. (Одягає кирею і вмить щезає).
Принцеса (сплескуючи в долоні). О, зник! Коли його немає, я така рада!
Принц. Така кирея – вигідна річ. Тепер вона була б нам до речі.
Чорний король (раптово з'являється роздратований). Кажете, до речі. А мені вона не потрібна. (Скидає кирею на землю). Мені досить меча. (Видивляється на принца). Ви хочете позбавити мене щастя. Я пропоную чесну гру. Мій меч рубає навіть крицю. Тож вашу голову вмить зітне. (Витягає меча з піхов).
Принцеса (схопившись обороняти принца). Якщо ваш меч і крицю рубає, то, напевне, легко проткне мені груди. Ну, коліть мене! Коліть!
Чорний король (відсахнувшись). Я не можу вас поранити.
Принцеса (глузливо). Виходить, ваш меч не може проткнути мені грудей ? А ви ж казали, ніби він і крицю рубає навпіл!
Принц. Постривайте! (Стримуючи принцесу). Король правду каже. Я його ворог, тож нам належить у чесній боротьбі звести рахунок. (До короля). Ну, починаймо! (Висмикує меча).
Чорний король. Ти хоч і молодий, а, бачу, відважний. Я тебе за одним махом на той світ зажену.
Чорний король і принц стинаються мечами. І вмить королівський меч розрубує, як скалку, принців меч.
Чорний король. Ну то як?
Принц. Меч, звісно, ви розрубали, але я все одно сміюся з вас.
Чорний король . Будемо далі битися?
Принц. Ясна річ, будемо.
Чорний король. А може, краще перестати? (Кидає меч на землю). Ви переможені, тож навіщо мені тепер меч?
Принц (зачудовано дивиться на короля). Чому?
Чорний король. Чому? Якби я вас забив, то принцеса ще дужче мене зненавиділа б. Ви хіба цього не розумієте?
Принц. Чого ж ні? Розумію. Бо, здається, і ви збагнули.
Чорний король (задумливо). Я думав, що завдяки трьом скарбам заполоню принцесу. Але я помилився.
Принц (кладучи руку королеві на плече). А я думав, що, маючи три скарби, зможу принцесу врятувати. Але я теж помилився.
Чорний король. Так, ми обидва помилилися. (Бере принца за руку). А чи не краще нам замиритися? Прийміть моє вибачення.
Принц. І ви мені теж пробачте. Тепер, здається, не видно, хто з нас переможений, а хто переможець.
Чорний король. Я вас переміг. Але я і себе переміг. (До принцеси). Я повертаюся до Африки. А ви живіть у спокої. Принців меч не розрубав криці, а натомість уразив твердіше за неї ваше серце. На ваше весілля я хочу подарувати вам три скарби: меч, чоботи й кирею. З тими скарбами вам не страшний ніякий ворог. А якщо все-таки якийсь лиходій порушить ваш спокій, дайте мені знати, і я вмить прискочу з п'ятдесятьма тисячами чорних вершників і покараю нахабу. (Сумовито). Для зустрічі з вами в африканській столиці я вибудував мармуровий палац. Навколо нього цвіте лотос. (Принцові). Будь ласка, коли-небудь узуйте чоботи-скороходи й завітайте до мене в гостину.
П р и н ц . Я вам дуже вдячний за запрошення.
Принцеса (причіплює королеві до грудей троянду). Я вам завдала чимало неприємностей. Я навіть уві сні не подумала б, що ви така добра людина. Пробачте. Я перед вами винна. (Припавши до грудей чорного короля, плаче, як мала дитина).
Чорний король (гладить принцесу по голові). Дякую за добре слово. Зрештою, я не злий дух. Нечиста сила у подобі чорного короля трапляється лише в казках. (До принца). Правда?
Принц. Авжеж. (Повертаючись до глядачів). Шановні панове! Ми всі троє прозріли. Лише в казках ви натрапляєте на злого, як нечиста сила, чорного короля і принца з трьома скарбами. Тепер нам відкрилися очі, тож: не годиться жити в казці. Перед нами далеко в тумані простелився широкий-широкий світ. Із саду, де цвітуть троянди й жебонить водограй, ми підемо разом у цей світ. У широкий світ! В огидний і водночас прекрасний, великий чарівний світ! Ми не знаємо, що нас очікує в ньому: страждання чи радість. Та ми знаємо, що сміливо, наче військовий загін, підемо у цей світ.
ВАГОНЕТКА
Коли між Одаварою та Атамі заходилися прокладати вузькоколійку, Рьохеєві минуло вісім років. Майже щодня він вибігав за царину і видивлявся на будівництво залізниці. Власне, не вона його цікавила – його вабили вагонетки, що ними перевозили землю.
Двоє копачів, бувало, накидають ґрунту, стануть на вагонетку, і вона сама швидко котиться вниз. Пильно стежачи, як вагонетка хилитається з боку на бік, як плюскочуться на вітрі поли робітничих курток, як вужем звивається колія, Рьохей усім серцем прагнув стати чорноробом. "Якби то хоч один-однісінький раз поїздити з робітниками на вагонетці!" – не давала спокою думка. Доїжджаючи кінця залізничної колії на рівнині, край села, вагонетка спинялася, і тої ж миті копачі притьмом зіскакували, перевертали вагонетку й висипали землю на купу. Тоді почали штовхати вагонетку під гору. "Якби мені не те що їхати, а хоч пхати вгору дозволили!" – думав собі Рьохей.