— Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!
— Люди сподіваються...
— Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?
— У Микити у Румая.
— Довго, мабуть, гнувся — не давав?
— О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік — Румай.
— Ох, добрі люди! Добрі люди! — промовив Павло.
Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася — не дивиться; припала до його — не пригорнув.
— Скажи мені словечечко, серце! — просить його.
— Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!
— Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?
— Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!
— Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як Бог дасть...
— Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! — випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.
Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би кому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє... Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої...
Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися... Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?
— А все ж добре... чого плакати заходилася? — каже їй.
— Ти смутний такий, мій голубе!
— Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!
Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.
— І добре, як ущухла! — промовив гірко.
Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко... Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька... І пригадалася йому та дівчина плачуча... Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався... Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала — він не чув. Він мовчки до її голосочка дослухався, як до леління води тихої, та думав собі... Добре йому впали у пам’яті ті очі сяючі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі... І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечорі...
III
На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять... Придавсь і сей вечір темний та пахучий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?
Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.
"А ось я її, либонь, і побачу", — подумав, коли вона йому назустріч, з-за соснини, уявляє.
— Добривечір! — промовила.
Він іздригнувсь, мов нахідка йому несподівана...
— Добривечір, — одкаже їй, та наче ще й славний вечір сказав.
Вона його пита: чи дуже втомивсь на роботі?
— Ні, — одвістив.
Пита: чи трудна в їх панщина? Каже: трудна.
— Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок, — в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.
Заговорила... сльози покотилися, посипались по личку.
Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь — от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє — найшов! чує...
— Боже ж мій милий! як важко! — промовила до його. — Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я...
А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою... Одкаже:
— Чому?
— Кремезні люди, славлють... Як вас зовуть? — спитала.
— Павло.
— А на прозвання?
— Чорнокрил.
— А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.
— Сумуєте ви дуже у нашій стороні? — їй каже.
Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми...
Він неначе того й жадав і змовк.
— Ходіть, — промовляє вона крізь сльози, — ходіть за мною, подивіться!
Веде його на згірочок та й показує. — простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся... "Се, — каже, — се шлях на мою сторону".
Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.
Стояли собі, забувшися, що час не стоїть.
Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.
— Нема в мене ні батька, ні матері.
— Як і у мене, — каже, — і я сирота.
Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його — сам би відцурався тоді.
А жінка? А Галя його?
І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.
А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?
Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх — не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: "А жінка ваша?" — і серце йому омирало...
Півні заспівали по селі.
— Та вже пізненько! — промовили обоє разом. — Се вже перші півні співають.
— Прощайте! — каже Павло.
— На добраніч! — привітала його дівчина, зникаючи у темноті.
IV
Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір — вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона — вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом... Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав — жаркими та гіркими, — так-то йому здавалося, — як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці... як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!