— Не можу я ждати далі,— жалібно хлипаючи, говорила Соня,— не можу. Я не знаю, що далі буде? Кажу ж тобі, що вже третій місяць ношу під серцем... Не можу, розумієш?.. Люди... та й татусь помітять. Іще місяць — і я пропала.
— Не хвилюйся, моя голубонько,— заспокоював її Черненко.— Хто ж тобі говорить, що треба ждати так довго?.. Дістану листа від батька й піду до твого...
— Навіщо тобі батьків лист? Хіба батько твій житиме зо мною?
— Як навіщо?.. Адже ж твій запевне спитає, чи маю я дозвіл на шлюб від свого батька?
— Я не знаю... не знаю я, про що тебе питатимуть, мій любий. Я знаю тільки, що ждати довше я боюсь, не можу! Коли ти завтра не підеш до мого батька, я... я кинуся в Красуню...
— А, Господи!.. Ну, не плач же, не плач, моє щастя... Ну, піду, піду ж... Не завтра, може, може, позавтра або в неділю... Знаєш що: мені здається, що найкраще зробити се в неділю, коли твій батько сидить вдома, а не в крамниці. Як на твою думку, він не вижене мене з хати?
— За віщо?
— А так... Він якийсь чудний і суворий у тебе. Від нього станеться. Та він, здається, й не любить мене.
— Навіщо тобі треба, щоб і тато любили тебе? Хіба тобі не досить, що я тебе так щиро кохаю. А тато... Аби тільки згодився, а то...
— Та й я ж те кажу: аби тільки згодився, більш мені нічого не треба. А як не згодиться й вижене мене?
— Не ти, милий, один прохатимеш, і я прохатиму, стану навколішки, благатиму. Він згодиться, він не такий лихий, як ви всі думаєте. А не згодиться, я йому скажу, що... що... не знаю, що собі заподію!..
— Ну, добре, добре, заспокойся, моя зіронько...
— Так коли? У неділю?
— У неділю, Соню.
— О, як далеко ще та неділя! Сьогодні ж іще тільки понеділок... Чом ти вчора не пішов!
— Годі, годі, серденько... Я ж тобі говорив чого. Годі, сказав, що в неділю...
— Ти не дуриш мене?
— Що ти вигадала? Я гніватимусь.
— Ні, ні, соколе, не гнівайся, не буду вже. То... то... ти ж знаєш, як я тебе кохаю.
Вони сиділи обоє, такі хороші, молоді, і їм здавалося, що з ними ввесь світ раює. Таємна нічка розливала навкруги свої чари і впивалась сяйвом свого коханця-місяця. Тихо-тихо було; тільки здалеку доносився гуркіт поїзда, що з'їхав на залізний міст на Красуні; вдалечині мигтіли огники станції, і гострий, тонкий гудок паровоза порушав іноді урочисту тишу ночі.
Соня міцно оповила свого молодого коханого за шию й палким поцілунком вп'ялась йому в рожеві уста. Вона була така щаслива. О, вона не віддасть його нікому, нікому, він буде її, хоч нехай не тільки батько, а ввесь світ простягає руки, щоб одібрати його!..
Нічка мовчала; срібний місяць усміхався з високості; зрідка крюкали в очереті жаби; шепотіли осики; купками біліли берези...
* * *
Вони були такі щасливі обоє...
У неділю вранці Конон Семенович вийшов на вулицю, щоб іти до церкви, але став на ганку здивований. Біля школи стояв гурток жінок і чоловіків: вони про щось жваво розмовляли, показуючи на нього.
— А що там таке, Демиде? — звернувся він до одного дядька, що вертався звідтіля.
— Вчителя заарештовано вночі, чи що,— відповів той і пішов мовчки далі.
— Ага,— задоволено промимрив Конон Семенович,— я ж казав, що він дограється. Нехай посидить, тепер знатиме, як писати смертні присуди порядним людям.
Задзвонили усі дзвони. Конон Семенович зняв бриля, побожно перехрестився й потяг до служби. Коло церкви стояли, сиділи на траві баби, молодиці,, дівчата в різнокольорових вбраннях.
"...а дід Гнат і говорить,— почув Конон Семенович гутірку,— не одімкну, каже,— признавайся, хто такий? Добрі люди, каже, не сновигають глупої ночі. А воно, ненько моя, як заторохтить у двері, як заторохтить, як закричить: "Відчиняй, сякий-розтакий сину, а то двері ламатиму",— їй же Богу, правда. Вийшов тоді вчитель і звелів одімкнути. Тільки відчинили, як ускочить становий..."
Коли Конон Семенович увійшов у огорожу, розмови вщухли, всі з зацікавленням позирали на нього.
"Що воно за знак? — подумав він.— Чого вони вовками дивляться на мене? Се не інакше, як становий пробовкнувсь, що я писав йому за вчителя, а то чого ж би? І той раз, як за фершала писав... Се не по закону. Треба буде справникові написати на нього".
Конон Семенович зайшов до титаря, поздоровкався за руку, й купив за злота аж три свічки. Лишивши бриля у титаря, він вийшов наперед, поставив свічки і, побожно зітхаючи, став на клиросі: читати апостола й підспівувати дякові він дуже любив, бо мав-таки непоганого баса. Псаломщик якось вороже скоса поглянув на нього й трохи одійшов набік, ніби гидуючи стати з ним поруч.
"Е-е,— подумав Конон Семенович,— ти, голубе, знаєш уже та, видно, й сам не від тих грошей. Стривай же, я тобі покажу одсовуватись".
Він, як велить закон, лагідно стояв усю службу, ревно зітхав і підіймав очі вгору, а наприкінці "со смиренієм" підійшов до хреста. Батюшка у лівій руці держав хреста, а в правій просфірку, котру й подав Кононові Семеновичу, коли той, вклонившись низенько, поцілував хреста.
"Ага, вивчив поводитись як слід з путніми людьми",— задоволено подумав Книшов і з високо піднесеною головою вийшов з церкви, не повернувшись навіть тоді, як з купки парубків почулось йому вслід: юда!..
Сонечко піднялось вже височенько. На душі у Конона Семеновича було надзвичайно легко й весело, як у дитини.
"О імені Господнім, Господи поми-и-луй",— гудів він, силкуючись відчинити двері на ганку, але, на превелике диво, вони не відчинялись.
— Софіє! Софіє! — гукав він, стукаючи у вікно.
Тихо, ніхто не обзивався.
— Що за оказія? — буркнув Конон Семенович; молитовний настрій з душі мов язиком злизало. Він припав до шибки: в кімнаті не було ані духа.
— Чи не вчителя рятувати побігла твоя Софія? — почув він регіт парубків, що проходили юрбою по вулиці.
Конон Семенович пополотнів.
— Хто се сказав? Га? — хижим шулікою накинувся він на них.— Та ви знаєте?.. Я вас за се!.. Иш, язики порозпускали, шибеники!..
— Тю-у! Відчепись, навіжений!
— Стривайте, я вам покажу! Я приберу вас до рук.
— Та ти митець голою... їжаків бити!—реготались парубки.
— Що?.. Хто се такий розумний? Ану, вийди!
— Становому напишеш, як на вчителя.
— Ах, ви ж...