Колись та десь був собі пастух, пас у горах вівці. Розкладав часом багаття під деревом, а то сидів і дивився на гори, де інші пастухи пильнували свої отари.
Одного дня пастух геть занудився біля овець, і схотілося вигадати йому якусь забавку. Думав, думав — і надумав. Став на великий, камінь і закричав:
— Вовки! Вовки! Рятуйте!
Почувши крик, ближчий пастух побіг на допомогу. Хлопець побачив його і зрадів.
"Ну, тепер посміюся,— думає.— Хай ще й інші прийдуть".
І знову загукав:
— Вовки! Вовки на моїх овець! Ряту-у-йте!
Почули його інші пастухи та кинулися щодуху на крик.
— Де вони? — питали в хлопця.— Де?
— Хто? — здивувався пастух, що сидів собі спокійно на камені.
— Та вовки ж! Де ти їх бачив? Кажи швидше!
Але пастух зареготав.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Невже ви й справді повірили, що вовки? То ж я хотів тільки налякати вас та пожартувать!
— Добрий мені жарт! — гнівно промовив один пастух.
— То це ти змусив нас бігти, мов навіжених, аби посміятися? — підхопив другий.— Батогом би тебе почастувати, щоб сам так побігав! Ходімо, хлопці, хай йому грець!
І пастухи подалися до своїх овець.
А хлопець дуже тішився з своєї витівки і сміявся з недотеп.
— Пождіть трохи — я ще з вами пожартую. Вдалося раз, то вдасться й вдруге.
І справді, за кілька день хлопець, пасучи вівці, знову закричав:
— Вовки! Вовки! Рятуйте!
Пастухи зачули крик та й кажуть один одному:
— Чуєш, знову кричить?
— Та чую! Та, може, він знову жартує?
— А коли ні?
— Ну, то біжімо!
— Хутчій!
І щосили кинулися бігти. А прибігши, побачили — хлопець заходиться сміхом.
— Ха, ха, ха! Ну й дурні легковірні!
— Ти знову смієшся з нас, негіднику?
— Тут мало серця не повискакували, поки добігли!
— А я що, вас гнав? Були б розумніші — змикитили б. Хаха-ха!
Пастухи розгнівалися не на жарт, але нічого не сказали і мовчки повернулися до своїх овець.
Минув якийсь час. Одного разу сидів пастух під деревом біля багаття і раптом, глянувши на отару, завмер із жаху. Величезний вовцюга, вишкіривши зуби, мчав просто на овець.
— Ой матінко моя! Вовк! — вигукнув хлопець і кинувся бігти геть.
— Вовк! Вовк! Рятуйте! Ой, мої вівці! Пробі! Сюди!
А пастухи, зачувши крик, засміялися.
— Чуєте цього брехуна?
— Та чуємо. Знову жартує, але нема дурних. Годі вже.
А пастух невгавав:
— Пробі! Вовк! Рятуйте! Справді вовк! Мерщій біжіть, бо овець пороздирає!
— Гукай когось іншого! — крикнув один пастух.— Ми вже знаємо твої жарти.
— Правду кажу! Правду! Ходіть побачите! Мерщій біжіть! Пробі!
— Знову нас дуриш? — гукнув інший пастух.— Бери когось іншого на кпини.
Ніхто не поспішив хлопцеві на допомогу.
А вовк роздер кілька овець та й зник у лісі.
Відтоді пастух затямив: коли хочеш, аби тобі вірили,— ніколи не кажи неправди.