Пастка

Страница 4 из 6

Черкасенко Спиридон

Довго й палко говорив я їй про високість ідеї, про наші ідеали, про шляхи, якими простуємо до здійснення наших замірів, про жертви, яких вимагає від нас наша боротьба, про те, що нема таких жертв у нас, яких би ми не згодилися принести за наші ідеї, що в сім наша певність на недалеку перемогу над нашими ворогами.

Чи ж трудно було переконати її, мою наївну, прекрасну Нацю. Я бачив, як палали очі її, як жагуче ворушились тонкі, немов виточені ніздрі й між чудових брів, яким рівних не було на цілому світі, ліг глибокий пруг. І я мимохіть уявляв собі її на трибуні, перед великим натовпом, коли запалені внутрішнім огнем очі її кидають блискавки, а з прекрасних червоних уст злітають огневі слова кличів. Вона — вся порив, рух, і натовп, багатоголовий, упертий натовп, як одна людина, слухняно йде за першим її закликом. Ні, не я буду, коли, спекавшись згодом частини роботи, що лежала на мені, не візьмусь за усвідомлення її як слід, злучивши свою долю з її долею навіки.

Коли на сході почало ясніти, я підвівсь. Тримав у своїх руках її маленькі, пухкі, тремтячі рученята і не міг одірвати погляду від її хороших, уже трохи стомлених очей.

— Спати хочеш, Нацю?

— Я? Ні... так чогось... Я проведу вас трохи, до степу.

Ми вийшли з вишневого присадку, перейшли широкий битий шлях, звернули направо і поза стайнею потрапили в поле з зеленими ячменями. Пішли проміжком. Мовчали обоє, та чи ж треба було говорити, та й про що, коли ніч така спокійно-урочиста, коли серце співає коханням-раюванням, коли думки всі там, коло нього, слухають не наслухаються чарівного співу. Не треба було розмовляти, треба було дивитись довкола й слухати, що співає серце. Досить сього, щоб забути все на світі. Тріщали, ламаючись під ногами, сухі стебла торішнього бур'яну, цьвохала по чоботях і шуміла потривожена висока трава обміжків. Все — і небо, і поле, і степ — було повне злотисто-темрявого місячного сяйва, і тільки на заході, над обрієм, тремтіли мрійні зорі.

Дійшли до межі, за якою починався степ. Мені, щоб дістатись додому, в Ю-ку, треба було перейти той дугастий степ навпростець, поминути по дорозі кілька шахт, потім спуститись у велетенську лощину, з якої шугав під небо огнем і димом доменних печей завод, а побіч його низками електричних ліхтарів, як багатооке страховище, дивилося в пітьму невеличке, але багате й людне місто.

— Ну, прощай, Нацю,— промовив я, зупинившись на межі.— Не боятимешся сама вертатись додому чи, може, провести назад?

— Що?! навіщо ж, хіба первина?..— відповіла, і в голосі її тремтів смуток.

— Чого ти? — нахилився я до неї й обняв, зазираючи в вічі.— Не хочеться розходитись? Єрунда, голубко, я не забарюсь... О, не забарюсь, не турбуйся. Коли тут такий магніт, то... той, кому потрібен я, може бути спокійним.

Наця спустила очі й навіть не посміхнулася. По тому ж, як сильно билося серце її і вся вона злегка тремтіла в моїх обіймах, я бачив, що вона хвилювалася. Раптом скинула на мене свій погляд, повний такого безпорадного смутку, що я вжахнувсь. Очі, темно-сині, глибокі, прекрасні очі блищали коханням і сльозами.

— Що з тобою, Нацю? ти плачеш?

— Ні..! ні...— ледве промовила вона й знов спустила очі, потім рвійним рухом оповила мою шию і вп'ялася палким поцілунком в губи мені.

— Нічого не розумію,— говорив я, ловлячи її погляд.— Що сталося?

— Нічого,— прошепотіла Наця, а по хвилі додала: — Ви так і не сказали, чи будете інженіром, чи ні... а татусь... спитай та й спитай, каже...

— Дак от воно що...

— ...а то, каже, ходить-ходить, просиджує ночі, їсть і п'є, а чи вийде з того щось, чи ні — не знати... тільки люди язиками плещуть... дурниці всякі... Лають, що досі не довідалася про те...

В мене й руки опустилися. Нацині слова немов батогами стьобали мене по лиці. Кров ударила в голову й миттю одхлинула, лишивши в усім тілі важку утому. Барви злиняли раптом... Ні, не те! Хтось гидкий вирвав із серця мені червоний квіт кохання й хутко, на очах, пообривав пелюстки — одну за одною. Лишився голий, общипаний стовбур...

Я не міг спершу слова промовити, а тільки дивився, як вона, схиливши голову, нервово щипала блакитний кісник перекинутої наперед через плече розкішної коси своєї. Коли підняла голову й глянула на мене, то на червонім личку і в синіх очах вималювався жах. Мій вигляд, очевидно, не віщував нічого гарного й глибоко вразив її чисте, хороше, дитяче серце. Кинулася на груди мені, обнімала й плакала, як дитина, крізь сльози промовляла:

— Не я ж, не я ж, любий мій, коханий... не я се, а тато... Ти... ви... ти ж розумієш, що про мене байдуже, аби тільки ти кохав мене...

Вперше вихопилося в неї теє "ти": до сього, скільки не намагався я, щоб вона зверталася до мене на "ти", нічого не помагала Казала, що їй ніяково, що рано ще. Я оповив однією рукою плечі її, а другою взяв за підборіддя, підняв голівку й пильно зазирнув їй в очі. І я міг сумніватися!.. Я, що знав її, чисту, прекрасну, знав, як сам себе, до найменшого куточка в серці!.. Невимовна радість охопила мене, і тільки десь глибоко всередині бреніли ще рештки моєї несподіваної образи.

— Правда, Нацю?

— Правда... Ти не віриш?..

Хе, міг я не вірити, дивлячись в її очі! смів я не вірити!..

— Знаєш що, Нацю,— промовив я, пригорнувши її і не одриваючй свого погляду від її очей,— перекажи своєму татові, що в мене два шляхи: один — певний — в тюрму!.. ‘ другий — можливий — в інженіри. Але сього останнього занадто довго доведеться чекати. Розумієш?.. А тепера — до стрівання. Час іти, та й заспокоїтись хочеться... Збентежила ти мої почування добре-таки несподіваною своєю заявою. Ну, та нічого... не бійсь, буде не так, як він хоче, а як ми з тобою.

Міцно поцілувавши її, я хутко пішов степом в той бік, де червоний огонь заводу змагався з небом.

* * *

Я не помилився щодо першого шляху свого. Часи й обставини раптово одмінилися. Вже другого дня я мусів поспішати на Ф-ські шахти, де раніше, ніж вирахувано було, вибухнув грандіозний страйк, одразу набравши небажаних для нашої тактики гострих форм. Коли я прибув туди, то дізнавсь, що робітники всі до одного залишили всяку роботу в шахті і її починало заливати водою. З великим зусиллям мені ледве пощастило умовити масу, щоб вона дозволила спуститись у шахту робітникам, які б викачували воду, ставили крепіння й не давали шахті обернутись у руїну, бо в противнім разі малося в перспективі затяжне безробіття навіть тоді, коли б страйк закінчився перемогою робітників. Не встиг я залагодити сяк-так справу на Ф-ських шахтах, як дізнавсь, що страйк перекинувся і на П-ські, і на В-ські шахти, й так само і там потрібна була моя присутність. Адміністрація й без того стурбована й збентежена подіями, що саме тоді відбувалися всюди, занепокоїлася ще більш, і на шахтах, де раніше й духу не було воєнного, загарцювали стражники й козаки. Се не віщувало нічого путнього, і мені, як і товаришам моїм, довелося з ніг збиватись, ночей не спати, аби запобігти необережним ексцесам і не допустити провокації.