А в церкві йшла відправа: ангельська білина стихарів, як лілій Сарону, царське золото риз і гафтованих шовком вінків на фелонах дияконів нагадували непорочний маєстат Того, що колись, у поранок окроплений білими росами, йшов на стрічу жінці.
— Благообразний Ійосиф, со древа снем пречистое тіло твоє, плащаницею чистою обвив...
Непроглядний ліс кощавих, заплаканих нуждарів пропалився на всі нави, переходи, ступені престолів. Жалібним мовчанням і розпукою очей вони оповідали Спасителеві в строгій хвалі візантійського малюнку про криваві сліди на розпеченім від сонця камінні Карпат, про мадярські конвої, ріки, переброджувані умираючими, роди вагітних у печерах Градища...
Жалувалися на той цвинтар у Гмінді, звідки пливе кров десяти тисяч побитих невинних на батьківські ниви, зарослі хащами, худібку, марно розсіяну по світі...
Опер божеську руку на картах книги життя. Слухав і важив.
І ще просили в мольбах он тих настирливі, як діти:
— О виведи нас, Сyce, крізь усю ту далеч і страхіття в наш край утрачений, гранатами поритий, в землю, що у Ністрі ніжки свої мачає...
Рукою, піднятою злегка, двигав до себе всіх і заспокоював:
— Цитьте, сироти, цитьте!
То від сього нечутного слова все просвітліло, як від сонця: людське море, іконостас із барвистими погруддями рибалок, тетрапод із зеленим, як рута, накриттям і плющ по колюмнах, розмальованих у яхонт і маймуран.
— Пасха красная, Пасха Господняя, Пасха всечесная нам возсія!
Крізь отверті двері церкви, зачертані чорними контурами далеких лісів, нарід ударив морем на майдан увесь в сонці.
— Христос воскресе... із мертвих... смертію смерть поправ!
Ті, що ждали надворі, піднесли під саме небо гімн відкритої могили і двигнулися широко, у величавім супроводі дзвонів, у хмарах ладану, що плив із повних курильниць, як святі дими жертвоприносин вигнаного народу.
Йно один ясний звук жіночий ніби спів жайворонка плив понад товпою і нісся в блакить сам один...
А люди йшли нестримними полками під шум стягів, розгойданих високо, і кричали до Бога свою перемогу над розпукою й насильством, над туском і приниженням, прокльоном старих століть...
Пісня котилася по мочарах ніби бойовий зов мідяних труб, тимпанів та баранячих рогів, і простір подавав луну, могутню, як грім. Се падали лоском мури якихсь останніх твердинь, рвалися ланцюги і горіли бервена останніх мостів, завішених над глибинами. У чарівнім сновидінні далеч розплелася тисяччю білих доріг, і стало видно аж до подільського Ханаану і карпатських островерхів, любимих... Тоді ж, з криком побіди, якого не здавить вже смерть, кожний почув себе вільним там, де стояв — як во время оно, коли суддею в Ізраїлі був Йозуа.