Паштетня

Страница 3 из 5

Вражлывый Василий

Життя бралося за ці білі та чорні крем'яшки й кидало в одні закутки чорні нічні кремінці, а в инші навперемінки опускав білий і чорний. Це якась вічна гра, це якесь полохливе пере/.истування життьових сторінок. З непомітною зміною займалися на мороч-ному сході хмари, перев'язуючи обрій пурпуровою стьожкою й за сніговою далеччю пустелі падало вічнонезмінне сонце.

За зимою пливла легковажно фіялкова весна, а потім розквіт літа, далі пелюстки линяють, роздуваються осіннім подихом і рішуче народжується зима. Це—таке життя. Цих законів не зміниш.

Під наметами бертолетового снігу, щось замерзає, а щось живе забирає зі струмків воду й чекає на весну...

"Де-ж я' Де я живу? В якім... думала Антоніна.— Ні, я ще під глибоким снігом".

Хтось застукав у двері. Думки розлетілися.

— Хто?

— Це я, дядя...

Скинула защіпку. Дядя жалко подивився, нехотя моргнув на Антонінине ЛІЖКО...

г — Тоню, чого ти мене не послухаєш? Ти поди-► вися на Жюлі. Вона живе гарно...

З розкритим ротом, з тяжкою незабутньою обра-І-зою в виразі обличчя, вона наче не вірила. Знала І прекрасно, що їй запропонував дядя. Він боявся Зої. І Він давно говорив, що, як усі свої, то краще... А Зоя— непевна дівчина.

Антоніна здригнула. Тіло хитнулося від слів, тих І слів, що обіцяли надалі життя. Але й справді, в чому І секрет людського життя. Це таке питання, що вона І не могла розгадати.

Хіба в праці, хіба в тому, що вона після роботи І харкає вугляним пилом і ніколи не вимиє начисто к рук? Чи може в тому, що десь на проспекті розмо-г вляти про мистецтво або про. що инше з будь-яким І мужчиною, аби попасти в тон і сказати адресу паш-Г тетної? А потім, за 5 років зів'янути і валятися під } тим самим дзиґликом на бульварі, де сиділа колись в котиковім манто... Так, ще не велика офіра зіпсувати своє тіло, але за-для якої мети... За-для тогої щоб потім здихати, або зібрати рештки загубленої волі й кинутися під потяг... Але та людина ніколи к не кинеться. Вона лише може мріяти про це... Жюлі рне думає про другі дні, вона задоволена сьогодні, І а завтра... Жюлі байдуже ставиться до того, де треба

щось передбачити... Антоніна уявила все це до найменших дрібниць. Вона наче зараз переживала ті часті вечори з грамофоном. Диявольська музика по спіралі пластинки лізе й лізе... Входить якийсь мужчина, гасить світ, і вони, як привиди, пливуть по м'якому килимі. Темно, тіла не видно, не видно й тієї муки... Раптом—бризки світу... Вона злісно скидає зі столу бокал, шматочки скла розбігаються, й перекидає пляшку, заливає муку, що стала кісткою в горлі..

— Дядя стояв у кутку й пильнував за кожною зміною виразу, за кожним рухом прудких очей.. Стояв понуро й чекав відповіди.

— Тонічко, так як'

Тепер вона тільки побачила біля себе брите, огидливе лице Сюселіна... Це—дійсність.

— Ніяк.

Широкі губи холодно підтяглися. Він ніяково взяв пальцями підборіддя.

— А ти не будеш каятися?

— Ти-ж мені був майже батьком. Ти хочеш зробити з мене проститутку...

— Дурна... Як-би я тобі не був дядьком, я взяв-би з вулиці не одну таку, як ти.

Сердито грюкнув дверима й вийшов. Почувся голос Негодячкиної, вона щось сердито радила.

Ледве встиг вийти дядя, як другі двері відчинилися й ввішла Жюлі.

На голові сміялися чорні переливи волосся й на ч плечі спадали буйні циганські локони. Вся зачіска перетяглася золотеньким обручем. Короткі, широкі рукави відхилилися від рук і матова кожа бронзовими виступами мускул підкреслювала кожний жест.

— Тоню, ти серйозно хочеш бути такою, як є. Ти подумай, що далі буде з тобою... Кожного дня будеш ходити таскати вугілля... Повір, мені жалко тебе... Жюлі поправила сукню й задивилася на невеличкий лакірований черевичок. 9

Антоніна скинула ковдру й хутко почала вдягатися. Жюлі дивувалася.

— Ти не згоджуєшся зі мною?

Сестра не слухала, наділа кожушок і вийшла в Б крамничку.

Якийсь покупець забирав цукру. Вони вийшли вкупі на вулицю.

Він підозріло зиркнув на дівчину й прискорив І кроки.

— Він мабуть прийняв мене за жебрачку...—поду-I мала вона.

Біля будинку стала" Антоніна не знала, куди вона І піде... Але залишатися там, у кухні, вона не могла. ; Ці поради виводили її з себе...

Вулицею плив рев города. На вітринах, в точній І симетрії розляглися товари й лихтарі кидали око на К десятки афиш, на нові накази, на вивіски. Автомобілі і проскакували й мчали в тунелі вулиць, обминали І зустрічних трамваїв, візників... Сніг, наче нікуди не І спішив, падав на гілки дерева, на брук. Будинки І обкутувалися сніжаним шарфом і стояли нерухомо,-[ розкидаючи тисячі вогнів по туманних несмілих сигналах сирен, тінях кроків. На розі, на тім стовпі, де висів лихтар, біла стьожка паперу притягла увагу Антоніни. Вона прочитала об'яву про передплату газет, журналів. В голові залишилася одна думка, яко-мога скоріше взяти посаду. Завтра вона не має роботи й побіжить в редакції. Антоніна знала 4 мови.

— Невже вона там не буде корисна? — питалася сама себе.

Ніхто її не помічав. І вона сама себе наче не бачила...

Почула, як холод заліз під одяг і лоскатав пуховим приторканням невидимої криги.

Повернулася в крамницю. Вічно-незмінний дядя стояв на своєму місці.

— Чого ти вискочила?

— Мені набридають ваші поради...

І зайшла в кімнату. Розкотився морок побитих звуків грамофону.

— А що як-би зараз побігти та привести міліціонера.. Ох, яка я слаба. Невже моя голова не насміє придумати цього плану? Невже я не розруйную цього гнізда... Я мушу...

По руках пробігали струміння холоду, голова горіла, як головешка, й чад заплутував думки. Відтіля неслися ті-ж пісні дикої музики. В кімнаті не вистачало повітря. Легені ширилися. На білках, в очіх, павутинками пролазили червоні шовкові ниточки.

— Ні, вони одбрешуться...

І Антонина залишилася в кімнаті.

Зранку, на другий день, коли кругленький, без :; маятника, годинник сердито плямкнув 11 годин, Анто-. ніна йшла.до редакції. її сестра ще спала.

По сухому морозі, скрипіли, як і сніг, голоси і папиросників. Якісь хлоп'ята під сірим гранітом неба, і біля мосту, попритулялися до одинокої колони, що І стояла на вулиці, й співали пісню. Бризки снігу летіли . від кінських копит і падали далеко від саней.