І тієї злопам'ятної ночі стояв Хміль за вуглом. По-осінньому хмарило, туманом облягало душу. І раптом — трісь! Десь близько, на стежці, тріснуло.. Знов тобі, старий, причулося! Але ні, хтось-таки йшов. Зашурхотіло пожовклим листям, і сивий клубок проплив у тумані. "Гришо!" — як сам біль, вирвалося з батькових грудей. Постать на мить завмерла. "Гришо!" — простяг тремтячі руки. І тоді сталося щось неймовірне: син, загледівши батька, кинувся не до хати, а в берег, у пітьму, наче од напасті. "Гришо!" — біг і стогнав батько, аж поки не розтанув сивий клубок у тумані...
Старий впав на межі, захлинувся в прокльонах. Боже! Ти бачив таку жорстокість? Повернутись у село •— і не провідати батька! йти повз хату — і обминути! Зустріти отця — і жахнутися!..
Мабуть, все скаламутилося в голові, бо Хміль не пам'ятав, як брів городами, як постукав у вікно Криво-ротька:
— Він тут, Грицько, — прохрипів, — до Шумила, видно, пішов...
— Ви що? Звідки він узявся? — чухався сонний поліцай, натягуючи штани на довгі кістляві ноги.
— Тут, тільки що бачив, — трусив пом'ятою бородою
Хміль і ще щось говорив про землянку, яку вже давно вислідив, про гвинтівки, про Володьку Шумила...
Отямився Хміль тільки тоді, коли поліцай почепив на пояс важку кобуру.
— А ви... ви куди збираєтесь? — очі старого проясніли, і в глибині їх затріпотіли скалки жаху; тремтячими руками дід ухопився за кобуру. — Що ви зробите? Що ви зробите з сином?!
— Це вже не ваше діло, — поліцай безцеремонно од-штовхнув сусіда ("Псих! Жінку розбудить!") і зібрався йти.
— Не смійте!!!
Мабуть, оте безнадійне й відчайдушне "Не смійте!" Хміль викрикнув і тут, у старостиній хаті, бо гості Федоренка враз обірвали пісню. Криворотько, перевалившись через стіл, стусонув діда в плече:
— Ви що, нализалися? Людей лякаєте... Чи, може, за Грицьком пожалкували? — поліцай приховав у зморшках холодну усмішечку. — Сьогодні накриємо їх, голубчиків. Пойняли? І ви святе діло зробили.
Хміль затиснув у руці виделку. Та не встиг і поворухнутися — рипнули двері, в хату зазирнула запліснявіла мордочка, заморгав рудими очицями Швайка.
Староста загигикав:
— Дивіться, управитель мій пожалували... Геть, смер-дючка!
Двері злякано хляпнули. Поліцай наздогінці:
— Ей, Швайко, вернись! І тобі діло знайдеться. Сьогодні всім парко буде!
* * *
Швайка звалився на мокру підстилку. Нічого не хотілося, тільки курити. Оце б хоч маленьку пучку тютюнцю, хоч самого пороху, хоч прілого; затягнувся б разок, щоб зашуміло в голові, і забути про все на світі.
Забути про все... Про собаче життя своє, про жінку, якій він укоротив віку, про покинутих дітей і про те, як уклонявся Люману, клянчив земельки. Чи простить земля йому все?
Знизу Швайці видно тьмяний квадрат вікна і крижану бурульку, що звисає із стріхи. Кап-кап — стікає вода по бурульці. Весною запахло.
І він, Швайка, як ота бурулька, повис між небом і землею.
Від своїх відбився, до німців не пристав.
Відтоді, як у селі з'явився Криворотько, панок Березовський та інші "надійні", Федоренко відшив Швайку. З посади управителя не звільнив, бо не мав сили, однак і в компанію свою не пускав. У вічі сміявся: "Ге-ге! Користь із тебе, як із цапа молока. Самогон даром дудлиш".
Та, якщо треба, залучав Швайку до "діла": відбирати корів, людей в'язати. Любить пикатий чужими руками жар загрібать. І сьогодні гримнув: "Приходь, придурок, облава буде. Ох, і буде полюваннячко! За склад, що зірвали, німці нікого не пощадять".
І він, Швайка, поплентається, як слухняний пес. І буде ганятися за своїми... Тьху в твою морду, Швайко! Остогид сам собі. Колись, навіть не пам'ятає коли, мабуть, сп'яну, забрів у болото, і потягло тебе вниз, все далі й далі в гниле баговиння, а вирватись — ні сил немає, ні охоти...
Одне тільки хочеться — курити. Ось встане Швайка й загляне до сусіда, старого Зінька; скривиться, попросить хоч корінець самосаду. І, жадібно затягуючись димком, скаже між іншим: "Сьогодні хлопців ловитимуть". Скаже просто так — для годиться. Мовляв, от ви думаєте: Швайка собака, а в Швайки є ще людська дрібка за душею. Скаже і почовгає додому; а ви що хочете, те й робіть: або ховайтесь, або лізьте в зашморг. То вже не Швайчине діло...
* * *
Облава.
Ті, кому зараз сімнадцять, може й не знають, що це таке. А може, чували краєм вуха: облава — це коли люди полюють на звіра.
Для тих підлітків, що жили в окупації, слово те мало протилежний, зловісний смисл: це коли звірі полюють на людей.
В Табунчанському німці полювали методично — раз чи двічі на місяць. Спочатку, правда, була спроба заманути молодь на роботу в Німеччину. Чого тільки не обіцялося: всі принади західної культури, хрускітливі марки, "абсолютну" свободу...
Чужина... Коли на твоїй землі, у власному домі чатує на тебе голод і смерть, то що вже там, ', за похмурим Рейном, у самому зміїному кублі? Ні, облудним словом не проведеш степовика! І ховались дівчата в густих бур'янах, і тікали хлопці до Чорного лісу... Тоді німці взялися за най-вірнішу свою зброю — за вогнепальну. Хапали спершу молодих, а потім і старих, і матерів з дітьми.
Та такої облави, як після знищення складу боєприпасів, ще не знало село.
...Від Поліщукової хати видно: на узвишшях, де вже розтанув сніг, стоять кінні загони власовців. Біля общипаного безкрилого вітряка завмерла колона автомашин. В кузовах, наче гора кавунів, — каски жандармів. В голові колони походжав Лінц з вівчаркою. Щось показував жандармам на купки хат. У старостин двір прошмигнув Криворотько, поплівся туди й Швайка.
Бабахнув постріл.
Заревли машини, і, шматуючи мокрий ніздрюватий сніг, повалили в центр; вигнувся чорний ланцюжок вершників: "Ата-та! Вперед!" — покотилось долиною, і два крила, зліва й справа, щільним кільцем охопили село. І пішло полювання... Брудна лайка, свист, улюлюкання...
Поліщучка, схрестивши руки на грудях, схилилась на пліт ні жива ні мертва. Голівка, мов засушена, під сивим пасмом волосся; глибоко запалі очі, якісь чужі, невидющі. Одна думка била каменем в скроні: як там Ліда? Чи встигне, чи сховається донька?
— Ей, карга, де твої вилупки?
Вусатий вершник, гладкий, вгодований, пришпорив коня і грудьми — на матір. Розгарячений кінь захропів їй в обличчя.