Біля високого фургона офіцер роздавав голим солдатам хліб, консерви і пляшки;, там же терлися дід Швайка і конюх Федоренко.
— Ром, ром!— забелькотіли німці й покликали діда з конюхом. — На, карош!
Дід Швайка, улесливо мружачись, перекинув пляшку і почав смоктати німецький напій; жовтувата рідина стікала по його сухому підборіддю. Присадкуватий, низьколобий Федоренко нетерпляче облизувався. Нарешті не витримав, вихопив із рук Швайки пляшку, нахильці допив ром.
"Гади!" — стиснулися в Льоньки кулаки, аж нігті вп'ялися в долоні.
Швайка — нікчемний п'яничка — за п'ятак продасть свою душу... якщо вона є у нього. А от Федоренко... Це був тихенький чоловічок. Відсидів у тюрмі за крадіжку зерна, повернувся в село недавно. Мовчки доглядав коней, кожному зустрічному він кланявся. Такий чемний був, лагідний, хоч до рани прикладай. А тепер, бач, прибіг на поклон чужинцям...
Рідну, знайому з дитинства вулицю важко було пізнати. У кожному дворі кишіли німці. Влаштовувалися вони по-хазяйськи, почували себе як дома. На городах ставили палатки, прикриваючи їх гудиною; ламали паркани і з дощок будували собі нужники. В молоденьких садах видзвонювали сокири — солдати маскували гіллям танки й гармати. Зелена гусінь... Ненажерлива, похітлива...
Найбільше боліли людські серця за сади. Виростити в південному степу деревце — скільки сил треба докласти! Роками викохували табунчанці кожний пагінець, поки не встали зелені заслони від чорних бур і суховіїв. І все це пішло прахом. За якусь годину.
Льонька зайшов у хату — мовчанка... І темно, як в льосі...
— Мамо... — голос його тремтів.
— Де ти лазиш? — буркнув з пітьми Валько. — Матері не жалієш...
Льонька полегшено зітхнув: усі дома.
Певно, продовжуючи розмову, Ліда говорила, що Грицько Хмельовий, Володя Шумило і Михайло Зінько повернулися в село. В армію, звичайно, їх не взяли. Дід Хміль побив Гришу і зачинив у клуні. Валько додав про червоно-армійця. Бачив його в колгоспних соняшниках. Поранений в ногу, худий і безсилий, аж чорний. Треба було б їсти понести. Мати тривожно:
— Валю, дивись!.. Ой, дивись, — пропадеш...
І знову — тиша. Як тоді, коли ніч поглинула їхнього батька...
* * *
У дворі щось загупало, та так, аж стіни задвигтіли. Ліда відхили; а ряднину — у вікні з'явилась коняча морда.
— Гей, на зібрання! До школи! Комендант говоритиме! Крутнувся кінь, і вже з вулиці почулося:
— Та не чухайтесь довго, бо німці почухають!
Ліда повернулась до матері, розтулила тремтливі губи:
— Федоренко... До Хмельового поскакав.
Після короткої спірки вирішили: матері й Ліді нема чого йти до німців. Валько з Льонькою підуть.
Біля школи зібралась купка людей — жінки та діди, найбільше дітлахів. Табунчанці тривожно перезиралися: "Що воно буде?" На ґанку стояло троє німців, мабуть, офіцери. На них все було однакове і все начищене до блиску: блищали хромові чоботи, шкіряні портупеї, кобури, погони й кокарди з орлом, який держав земну кулю у своїх хижих пазурах.
Офіцери стояли навитяжку, задерши голови, і з-під блискучих козирків розглядали натовп. Від цих спокійно-пронизливих поглядів жінкам ставало не по собі, й вони тихцем відступали назад, подалі від ґанку.
Мабуть, багатьом пригадалися колгоспні збори. На них йшли, як на свято — цілими сім'ями, набивши дома кишені гарбузовим насінням. По дорозі перекидалися з сусідами жартівливо-колючим словом; чоловіки вихваляли свій тютюнець, гомоніли про "політику" і види на врожай, жінки — про сільські новини. Засиджувались в клубі до поночі, докладно міркували над артільними справами... А це були не збори, ні, це були принизливі "оглядини": переможці хазяйським оком оцінювали свою робочу силу.
Один офіцер, високий, моложавий, з білими вусиками на застиглому, крейдяному обличчі, ступив крок уперед, плямкнув губами, видно, приготувався говорити. З-за його плеча визирнуло кощаве і в'яле, як недостигла груша, жіноче обличчя. Льонька очам своїм не повірив... Тітка Феля!
— Валько! — штовхнув Льонька брата. — Та це ж мати Ліщинського!
Валько покосився на Грицька, а той сіпнув Володьку Шумила. Хлопці здивовано витріщились на тітку Фелю: чого це полізла бухгалтерша до німецьких офіцерів? Можна було б запитати Адика, але він стояв спереду з роззявленим ротом, показуючи жовті вищерблені зуби.
Офіцер, той що з вусиками, проджеркотів по-своєму — і Ліщинська зігнулась, витягла шию, ніби понюхала гострим воронячим носом офіцерський погон. Потім задерла ніс і сказала:
— Громадяни! Це пан комендант, і вони дуже раді з вами познайомитися...
"Отаке! — подумав Льонька. — Бухгалтерша розуміє по-німецьки!.."
А —Ліщинська погордливо озирнула натовп і заспішила перекладати офіцерові слова:
— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера прийшла сюди, щоб звільнити вас, тобто нас, від більшовицького рабства...
— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера наведе у вас, тобто у нас, справедливий порядок...
— Пан комендант кажуть, що вони поважають чесних громадян і не потерплять більшовицьких шпигунів, диверсантів і злодіїв. Хто не скориться новому порядку, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою на дереві, тобто на стовпах...
— Пан офіцер кажуть...
Словом, ще довго казали пан комендант, і стало ясно, що треба негайно здати німцям вогнепальну зброю (і де вона візьметься у колгоспників?), негайно приступити до роботи, негайно вивезти зерно, негайно відправити половину робочих коней для потреб переможної німецької армії, негайно... Кожне "негайно" кінчалося: "а хто чинитиме опір, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою..."
Комендант слухав переклад своєї промови і задоволено гладив кобуру нагана.
— Які будуть питання? — повела гострим носом Ліщин-ська.
Вже стемніло, і людський натовп здавався у сутінках холодною мовчазною стіною. Було тихо, і чулося навіть, як дзвенять комарі.
— Ну, сміливіше, пан комендант раді відповісти...
— Не, слухайте сюди! — вихопилося раптом з натовпу. — Як нащот земельки? Обча буде, значиця, чи вотдель...
Хтось, мабуть, турнув Швайку, бо він, гикнувши, подавився на слові.
— Да, нащот земельки, — підтакнув Федоренко. Біловусий офіцер поважно плямкнув* губами.