На полі стало тихо. Минув день, а надвечір Ларіонов помітив: з лощини до нього повзе людина у військовій формі, в пілотці, з маузером у руці. Це був Олександр Миколайович Сабуров.
— Здоров,— привітався він до Олексія, вмощуючись поруч,— як тут, німці тебе не тривожать?
— Були... трохи подряпали багнетом.
— їсти що маєш?
— Нема... П'ятий день уже. Сьогодні буряк їв.
— Спатиму,— сказав утомлений Сабуров,— хоч годину або дві. А як звечоріє, підемо до села їжу діставати.
Він одразу заснув. Згодом сюди прийшов іще один боєць. Коли почало темніти, Ларіонов розбудив Сабурова:
— Товаришу батальйонний комісар, пора.
Вийшли на дорогу. Ларіонов спирався на палицю, йти йому було важко. Нила поранена нога. Завернули до крайньої хати, і раптом із тьми почувся окрик:
— Хальт!
У небо звилась сліпуча ракета.
Побігли до ячмінних кіп, голодні, злі, лягли спати. А вранці Сабуров першим помітив осторонь купу прілої соломи, на якій зверху зеленіло жито.
— Ви бачите? — звернув він увагу товаришів.— Бачите що-небудь там?
— Ну, бачу, лежить солома,— сказав Ларіонов.
— Гнила солома, та й усе,— промовив другий.
— Там є люди,— заявив упевнено Сабуров і почав пильніше стежити. Дійсно, через якийсь час заворушилась солома, з'явився з-під неї чоловік.
— Він у військовій формі,— зауважив Ларіонов.— Може, такий, як і ми?
— Побачимо.
Чоловік повз по землі. Одежа в нього забруднилась, обличчя спітніло, але очі були веселими.
— Здорові були, земляки! — промовив Павло Рева, сідаючи біля кіп, наче давній знайомий.— Пропадаю без курива. Може, хоч на цигарку розживуся?
— Малувато, правда, в самих, ну та поділимось.— І Сабуров почастував його тютюном.
— Теж з оточення пробиваєшся?
— Та пробиваємось, хай йому чорт! Така халепа оце. Ховайся... по болотах лазь, по копах... тьфу!
— До війни де робив?
— Інженером в МТС на Дніпропетровщині. А ти звідки родом? — запитав він у Сабурова.
— Я з Уралу, з Іжевська, а працював перед війною в Києві комісаром школи НКВС.
Так познайомились біля копи два майбутніх партизанських командири.
Павло Рева, затягуючись димом, спитав:
— А ви, мабуть, хлопці, голодні? Ті глянули на нього з надією.
— Може, сухарі маєш?
— Де там! Нема. Четвертий день нічого не їли. Довго так не висидиш. Треба їжу добувати і поспішати до лінії фронту, до своїх. А їсти хочеться — аж голова туманіє. Хай ось звечоріє, підемо до села.
— Ми вже ходили вчора. Там німців повно.
— Дарма,— сказав упевнено Рева.— Ми їх одуримо. За це діло я беруся. Харч у нас буде. Ще раз спасибі за тютюнець. Піду. Там у мене люди: прокурор Пашкевич з Ленінграда та ще якийсь лейтенант Ванька. Тут оце з ним познайомився, в копах.
Діждались ночі, тихенько наблизились до однієї хати. Вікна незавішепі. Горить лампа. Перелякана господиня смажить німцеві яєчню.
— Хто зайде? — спитав Рева.
— Я,— озвався Пашкевич,— німця вб'ю, а яєчню заберу. Цю розмову чув, очевидно, в сінях хазяїн, дезертир, бо тільки було поткнулися до гайку, він як закричить:
— Рятуйте, рятуйте!
На подвір'я одразу вибіг німець, дав ракету, почав стріляти.
Не вдалося попоїсти.
— Все одно дістанемо,— сказав упевнено Павло Рева. Незабаром натрапили на колгоспну пасіку.
— Еге, колись я цим ділом займався. Чому б не покуштувати нам солоденького?
Павло Рева, як досвідчений пасічник, почав витягати рами з пахучим медом.
— Хай їм біс! Всього вже покусали,— скаржився Сабуров, а Рева його заспокоював:
— Це нічого, здоровішим будеш. Це не рани. Гріха в цім ділі нема. Коли ми цей мед не заберемо, заберуть його німці. Ось ми витягнемо чотирнадцяту раму, і вистачить з нас.
Пішли потім з багатою поживою через город. На городі кукурудза та коноплі, як ліс, стоять. В коноплях натрапили на діжку з насінням. Спинився Рева, по-хазяйському набрав у широку долоню цього насіння, покуштував:
— Не погане. А нумо, хлопці, набивай свої торби, напихай у кишені. В дорозі знадобиться.
Пізніше насмажили конопляного насіння, їли з медом, запивали водою, хвалили винахідливість інженера.
— Зі мною не пропадете,— говорив він жартома.— По-справжньому я ще не воював. І який буде з мене вояка — не знаю. А обід приготувати чи їстівне щось дістати — на це я майстер.
Добре підхарчувались та й заснули в копах. Першим прокинувся Сабуров, побачив недалечко від кіп двох жінок, що навмисне розмовляли голосно. Одна з них казала:
— Здається, вони в тій копиці.
— Ні, в сусідній... в ячмені. Ось я покличу.— І вона гукнула: — Красноармійці, чуєте? Може, ви голодні? Ми вам біля дороги поклали дві хлібини і сала.
І пішли собі до села.
Перевірили. Дійсно — дві хлібини лежать і добрий шмат сала.
— Знай, Олександре,— говорив Павло Рева зворушено,— оце такі наші жінки. Запам'ятай цей благородний вчинок.
У дорозі дістали відро і залізну кварту. Не було тільки ложки, та Сабуров, маючи ніж, вирізав кленову, і нею їли всі шестеро по черзі.
йшли переважно ночами, а днювати спинялися в гаях та лісах, там же збирали опеньки, підхарчовувались лісовими грушами, глодом, терном, шипшиною. А в однім селі Сабуров з лейтенантом Ванькою пішли в розвідку і звідти повернулися з гускою.
— На птахофермі дістали. Добрий буде харч.
— Ого! — скрикнув не без вдоволення Павло Рева.— Я маю можливість продемонструвати вам свої кулінарні здібності.
І то був незабутній обід!
Надвечір рушили далі. Спереду біля шляху лежало село. Праворуч — болото, ліворуч — теж болото. Чи є в селі німці? Чи можна пройти через нього — не поміченими ворогами? Це ж треба все розвідати, і в розвідку вирушили Сабуров з Ревою. Дорогою зустрів їх дід:
— Ви куди, хлопці, йдете?
— А вам нащо це знати?
— Куди, питаю, йдете? У селі повно німців, свиней беруть. Я ж бачу, що ви наші, то чого ж вам до німця в пастку потрапляти?
Завернули до лісу. Сиділи, сиділи, вже їм надокучило, тоді вирішили підійти до першої хати. В хаті була сама бабуся.
— Драстуйте,— привіталися до неї.
— Драстуйте, соколики, драстуйте.
— А що, бабусю, борщ у вас є?
— Є, соколики, є! Зараз вам дам горнятко.
Вийняла з печі, поставила на стіл. їдять хлопці пісний борщ, а він їм здається скоромним. Бабуся дивиться на них жалісливо.