ПАРТИЗАНСЬКИЙ
КРАЙ
РЕПОРТАЖ
ВІД АВТОРА
Давно відгриміли бої...
Виросло нове покоління, що не бачило й не зазнало страшного смерчу Вітчизняної війни, горя, злиднів, знущання і смерті.
Але живуть свідки й учасники тих незабутніх подій. Це вони із зброєю в руках захищали рідну землю від найлютішого і най-жорстокішого ворога — німецького фашизму,— стояли на смерть в тяжких кривавих боях, розгромили нападників і переможцями вступили в Берлін.
Та скільки їх, воїнів, не повернулося з війни...
Лишились вдовами дружини, що їхні душі й серця обпалені горем і сльозами.
Лишились дівчата, що виряджали колись своїх коханих на ратні подвиги, ждали й виглядали їх, любимих, найдорожчих у світі, з фронту, та так і не діждалися...
Без щастя, ніжності й любові минули їхні горьовані роки, заплівши в коси дівочі передчасну сивину.
Повиростали діти сиротами, і тільки фото нагадують про рідного батька чи брата, що загинув на полі бою смертю хоробрих...
Лежать радянські воїни по всіх землях, де пронеслася, мов буря, кривава війна. Лежать у тихому спокої солдати і матроси, сержанти і старшини, офіцери, генерали й адмірали.
Лежать під шатами зелених лісів партизани. Журно шумить над ними чи стара сосна, чи могутній дуб, чи білокора береза. Приходять до могили дівчата, матері, кладуть вінки й букети квітів, зрошують барвистий цвіт пекучою сльозою. Весною над цими могилами співають солов'ї, туркотять горлиці, проносяться шумливі грози... Про них, безстрашних і хоробрих партизанів, написана ця книга. В ній немає вигадки. Тут показано сувору правду, яку чув я від воїнів у походах і в часи перепочинку біля вечірніх кострів. Там же слухав і розповіді чехословацьких солдатів, що перейшли на бік партизанів і разом з ними громили німецьких загарбників.
Хай же ця книга буде світлою пам'яткою про тих, хто не дожив до щасливого Дня Перемоги, хто своє дороге життя віддав за рідну країну, за рідний народ, хто власною кров'ю скріпив дружбу народів, виборюючи для них щасливе і прекрасне майбутнє, і хай буде вона доброю згадкою про тих партизанів, що воювали у Вітчизняну війну й лишилися живими...
ЧЕРЕЗ ЛІНІЮ ФРОНТУ
У хаті пахло травою, розтрушеною по долівці, пахло квітами. Два великі букети стояли в глечиках па столі. Поралась по господарству Малайка — шістнадцятилітня господиня, яка дала нам, працівникам редакції газети "Комуніст", у своїй хаті притулок. Мати її померла, батько па фронті, брат — теж на фронті. Вдома лишилась вона сама.
Сьогодні, в неділю, Малайка одягла святкову вишивану сорочку, почепила на шию разок голубенького намиста і, дивлячись у дзеркало, запитувала в нас:
— А правда, гоженьке? Тільки шкода — не моє, позичене. На лісовій галявині зібралося багато марківських дівчат. Ми
залюбки слухали їхні пісні, милувалися танцями, доки не прийшов сюди лісник. ' — А геть, чортові дівки,— лаявся він,— всю траву мені потолочили. Що, вам іншого місця нема?
Не злякались його дівчата. Як узялися відчитувати — мусив замовкнути.
— Бач який! — кричала голосніше за всіх Маланка.— Ти б на фронті повоював, а то ходиш тут та бурчиш, як свекруха. Велике діло — траву йому потолочили. Дощ пройде, й підійметься трава. Ми он за який час вийшли до лісу трошки погуляти...
— Не зважай на нього, Маланко,— радила подруга,— я йому частівочку заспіваю, він і одчепиться.
І задзвеніла в руках дівочих балалайка. Гострі насмішкуваті слова дошкуляли гірше батога.
— А щоб тобі язик усох! — вилаявся лісник та й пішов. Увечері, повернувшись до хати, Маланка помітила, що я збираюся в дорогу.
— Та ви б погостювали ще трохи,— просила. У хаті душно.
Я вийшов на подвір'я. Небо було всіяне зорями, та яскравіше за всі горіла моя улюблена зірка вечорова. Я дивився на її привабливе мерехтіння. Скільки спогадів, скільки думок викликатиме вона в душі моїй там, за лінією фронту, в глибокому ворожому тилу, куди я мав летіти невідкладно. І пригадаю друзів не раз. І постане перед очима тихе село з добрими й привітними людьми, і оці яри глибокі, і горби високі, і квітучі вишневі сади з пташиним світом, де мирно так виспівують цілу ніч невсипущі солов'ї. Це тільки частка України. Це тільки клаптик рідної землі, а майже вся Україна ще там, в тій стороні, де мерехтить і сяє оця зірка вечорова. Туди лягли дороги бойові, туди простяглися шляхи, тернисті та криваві.
Непомітно підійшов до мене хлопчина, кур'єр Сашко.
— Машина заправлена. Он там стоїть,— показав він рукою на сусідське подвір'я.
Я попрощався з своїми друзями. Редакційний шофер Марійка включила мотор. Машина м'яко рушила з двору і помчала темними й тихими вуличками до шляху.
На Південний фронт я виїжджав з Старобільська, але коли повернувся з відрядження, то вже редакції не застав. Приміщення було порожнє. На підлогах валялося розбите скло з шибок, де-не-де звисали понівечені рами.
Німецькі бомбардувальники з'являлися над містом майже щоночі, освітлювали його ракетами, а потім скидали бомби куди попало.
Редакція перебралася до Марківки, а урядові установи й ЦК КП(б)У розташувалися в селі Кабичівці на Луганщині, яке жартівливо називалося "столицею".
Ось до цього села і їхали ми зараз, полохаючи ховрашків, що в світлі фар перебігали через колію, швидко зникаючи в придорожніх бур'янах. Опівночі ми спинились біля хатини з затемненими вікнами.
Відділ пропаганди й агітації ЦК КП(б)У розмістився в невеличкій кімнаті. Тут стояв стіл, збитий з необструганих дощок, застелений газетами. На столі у глечику красувався великий букет шипшини, трохи прив'ялої, бо почали вже осипатися з неї блідо-рожеві пелюстки. На стіні карта Середземного моря і плакат, на якому змальовано хлопчика з біркою. Під малюнком напис російською мовою: "Я жду тебя, воин-освободитель".
Тільки на третій день пощастило вилетіти до Москви. Там зустрівся з комісаром партизанського з'єднання товаришем Богатирем.
— Я знаю,— сказав він.— ЦК КП(б)У відряджає до нашого з'єднання лектора і письменника. То оце ви і є той письменник?
— Так.
Ми познайомились.
— Вилітати будемо днів за три-чотири,— сказав Богатир.— Можна було б і раніше, та я дуже хочу дістати кіноустановку для наших партизанів. В ЦК КП(б)У обіцяли допомогти мені.