До великого міста підступали червоні. Білогвардійці сквапно тікали на південь. На вокзалі розпачливі гудки тоскно рвали вечірнє повітря. Паніка... На рейках стояли безконечні поїзди, чекаючи паровозів і машиністів. Полохливо метушилися між вагонами постаті з клунками, чемоданами, кошиками, де-не-де виринали офіцерські шинелі, поспішали гладкі чоловіки в хутрах — на станції було напружено й лячно.
З міста приїздили нові й нові візники, військові вози, автомобілі: з них вилазили огрядні заклопотані жінки, офіцери, урядовці, крамарі і бігли мерщій на перон шукати своїх вагонів.
Але місць у вагонах не вистачало, ніхто не знав, коли рушить поїзд, біля вагонів лаялись, кляли когось, нарешті якось умощувалися і знов метушилися.
А тим часом на вокзалі, на пероні, по вагонах ширилися полохливі чутки. Казали, що червоні нестримно наступають, що їхні передні частини вже за десять верст від міста, що в самому місті сподіваються повстання, що залога зовсім непевна, що штаб, комендатура й генерал Невєров давно вже виїхали, що лишатись на вокзалі далі небезпечно. Все це ще більше наганяло паніку, жах і безладдя.
Офіцери бігали до начальника вокзалу, в депо, вимагали паровозів, погрожували револьверами, але це мало помагало. В депо було тільки шість непопсованих паровозів, на яких машиністи неохоче й мляво розводили пару, але й ті були призначені везти харч, гармати й снаряди. Офіцери, бажаючи, насамперед, вирядити свої родини в безпечні місця, бігли знову до коменданта, вимагали паровозів з найближчих станцій, але кожний новий паровоз чіпляли до військових ешелонів, і обурені пасажири, здіймаючи гармидер, бігли до першого ж поїзда, що рушав на південь, а дехто з одчаю кидав своє майно, стрибав на східці і отак виїздив.
Кочегар Каплуненко проминув останню хату робітничої колонії залізничників і вийшов на рейки. Далеко перед ним мигтіли вечірні вогні міста; над містом снувався синій туман, а праворуч у зарослому бур'яном тупику видовжилися сумною чорною процесією старі зіпсовані паровози, їх було безліч. Наче чавунні мерці, вони стояли мовчазні і нерухомі. Каплуненкові здавалось, що вже ніколи ці паровози не зрушать з місця, і їхній бадьорий посвист не розбудить зморений сон робітничої колонії. Від того йому стало сумно, і його сірі очі скорботно дивилися в млу.
— А втім, хай розвалюється все! Не наше воно...— відкинув уїдливі думки Каплуненко й, махнувши рукою, пішов до депо. Сьогодні він виходив на свою чергу їхати з поїздом. Але, коли він пройшов уздовж станції до депо, його раптом вразила нагла метушня евакуації й навантажені поїзди.
— Вивозять!..
Денікінці вивозять награбоване добро, і він, робітник, мусить їм допомагати... Каплуненко винувато глянув на ешелони, знайомі вантажні пакгаузи і нерішуче зупинився. Його збудив насмішкуватий голос слюсаря Понома-ренка:
— А що, Петре, далеко везтимеш буржуїв? Каплуненко сердито буркнув:
— Віз би ти сам їх! — і пішов до депо. Услід йому ще раз долетіли Пономаренкові слова:
— Вези, вези, та тільки щоб аж у саме Чорне море!.. Коли Каплуненко ввійшов у велику, закурену будівлю
депо, на нього війнуло знайомим запахом мастила, пороху й пари. Три паровози були вже напоготові й сердито сопіли. За півгодини вони вирушать.
"Чи будуть вони тут коли-небудь ще?" — подумав Каплуненко.
— Припікає, брате, панам! — сказав, підійшовши, машиніст Мотузка.— Диви, як тікають. Кажуть, завтра наче й "товариші" вже прийдуть... Ех, неохота мені їхати оце!
Хтось прибіг з телеграфу:
— Товариші! Всі апарати знімають. Один тільки й лишили для зв'язку.
Робітники обурилися.
— Це що ж таке?.. Грабувати! А нам же з чим працювати?
Каплуненко спохмурнів. Приском опекло йому мозок.
"Невже я буду вивозити буржуям наше добро? Воно — наше, ми працювали коло нього десятки років!.."
Але враз засвітилася ясна чітка думка:
"Не дати!.. Нізащо! І ці шість паровозів повинні лишитися тут".
Каплуненко зібрав до гурту робітників і розповів їм про свій задум.
—. Мій паровоз пустити під три чорти — в поворотне коло. Захарастити паровозом вихід, а тоді стоятимуть й інші. Ану берись, хлопці!
Миттю кинулися робітники повертати перед депо коло і поставили його так, що паровоз, вийшовши з дверей депо, мусив зірватися з рейок просто в яму.
Каплуненко наполіг на довге металеве рушило і пустив чорну могутню машину в рух. Паровоз гордовито засопів і повагом поїхав.
Каплуненко на ходу зіскочив з паровоза й на мить зупинився. Йому кортіло глянути ще раз на цю слухняну, рідну машину, яка ось зараз покалічиться в колі, щоб своїми ранами врятувати решту п'ять паровозів від дені-кінських рук.
Робітники вже розбіглися врозтіч, коли паровоз, нічого не передчуваючи, викотив із дверей депо свої передні колеса і... Каплуненкові востаннє мигнуло в очах біле число 273, потім паровоз з грюкотом зірвався в яму, а позаду, наче відломившись, випнувся вгору його тендер. Далі все застелила густа пара.
Вітер свистів Каплуненкові в ушах, бив у лице, кудись тікали будинки, станційні вогні, а він біг без пам'яті геть від депо.
Через півгодини комендант станції, сповіщаючи телефоном про аварію в депо, благав допомогти. П'ять паровозів, готових везти перелякану буржуазію, стояли, важко дихаючи, в депо, але їм годі було вийти. Перекинутий шостий паровоз загородив їм на кілька днів дорогу, і вони спантеличено дивилися вогнями засвічених ліхтарів на перекинутого товариша.
Вночі на станції виразно було чути далеку канонаду червоних гармат...
З того часу минуло кілька років. Багатьох колишніх товаришів не долічив голова завкому спілки залізничників Каплуненко на загальних зборах робітників, присвячених Жовтневій річниці. Немає вже машиніста Мотузки: він загинув на панцирнику під Перекопом; немає Пономарен-ка, що його замучили бандити, коли він збирав хліб на селі для міста... І пекуча туга огортає Каплуненкове серце, коли він дивиться на знайомі стіни робітничого клубу, де немає і ніколи не буде сміливих борців, таких близьких, дорогих товаришів. Відкриваючи збори, Каплуненко перемагає хвилювання й каже зворушеним тремтячим голосом:
— Насамперед, товариші, я пропоную вшанувати пам'ять тих, що загинули за наше діло... яких немає між нами...