— Куди ти? — загукав пан. — Вернись сюди!..
ї під веселий регіт ключар, низько нагнувши голову, пройшов між дітьми до пана.
А той, веселий, поліз до кишені, дістав дорогого гаманця і, витягти звідти срібного карбованця, дав ключареві, голосно наказуючи:
— Віддай тому! — і показав на Сенька рукою.
На цьому не скінчилося. Пан зійшов з гірки, покликав до себе Сенька.
Секько рушив, а за ким — Стьопка.
Діти юрбою стовпились навколо і з цікавістю дивились на цих чужих хлопців, що ні з того ні з сього одержали цілого карбованця.
— Чий ти? — запитав пай у Сенька. Сенько відповів.
— А скільки тобі років? Хлопець, помовчавши трохи, сказав:
— Дванадцять...
— Молодець! — промовив пан. Погладив Сенька по голові й ще раз: — Молодець...— Потім ще довго розпитував Сенька, чи він уміє читать та писать, що робить, де гуляє, чи уміє плавати і таке інше... Врешті, набалакавшись, пішов на своє місце і, витягши свою книжечку, щось черкнув у ній. Потім задумався і вже до кінця гуляння не промовив жодного слова ні до кого.
Михайлик був задоволений із сьогоднішнього дня, бо майже півдня програвся з Лукеркою, і це його дуже тішило. Маленька дівчинка йому все більше подобалася. Вона так ласкаво дивилася на нього своїми чорними оченятами, як ще ніколи ніхто не дивився...
Радість сьогоднішнього дня ще побільшала, коли Сенько, дійшовши до крамниці, розміняв на дріб'язки карбованця й потім поділив його на три частини, щоправда, нерівні: собі узяв сорок копійок, а Стьопці й Михайликові дав по тридцять.
Він сказав при цьому:
— Всі ми товариші, і все, що хто придбає, треба нести докупи, а тоді вже ділитися будемо. Хто придбав, тому більша частина. Але все треба нести докупи, хай би то була найменша дрібничка.
4
Сенько наробив бешкету: обірвав зелені груші в сусідському садку. За це його було побито батьківським ремінцем і наказано сидіти вдома.
З цієї нагоди всі троє, тобто Сенько, Стьопка й Михайлик, мали цілий день паритися під дощаним парканом на сонці.
Лежали й говорили. Накреслили безліч планів на ближче й дальше майбутнє, обговорили цілу низку кампаній, думками облітали всі затишні закутки, де можна було б побувати і зробити ту чи іншу справу.
Сонце пекло, кружляла курява, з річки тягло простором і волею. Ще й раніше хлопцям хотілося покупатись, а тепер, оце саме в обід, не стало ніякої змоги терпіти.
Посунувся був Сенько до матері, що поралася біля печі, але вона була незворушна. Сенько не попросився, бо по суворо стиснутих губах її побачив відразу, що проситися в неї саме тепер даремна справа. Добре, як "не почує" (а "не чула" вона завжди, як гнівалась), а то ще може й рогачем почастувати. Постояв біля порога, взяв кухоль, ніби йому до смерті води хотілось, і — пив чи не пив — побіг назад до хлопців.
— Нічого не виходить,— сказав він товаришам.
— Не чують? — усміхаючись, запитав Стьопка.
— І не підходь. Рогачилно аж танцює в руках...
— А в мене бабуся хороша,— не втримався Михайлик.— Молоко перекинув, вона поставила навколішки, а як попросився, так і пустила.
Він лежав собі на спині і мрійно дивився напівзаплющеними очима на хмари. Хмари тепер були якраз такі, як бабуся: і голова, і руки, і фартух. Навіть носа можна було, добре придивившись, побачити...
Сенько не відповів Михайликові. Тільки Стьопка потер лоба й підвівся на лікоть.
— А знаєш що, Сеню? — сказав він.— От Михайлик попросився у бабусі, і вона пустила його. А якби ти по-справжньому попросився в батька? Га? Ось він швидко прийде з млина на обід...
— Попроситися в батька?..
Це було нове для Сенька. Скільки він пам'ятає себе — ніколи ні в кого не просився. Навіть коли били,— не просився. Зціплював зуби й мовчав.
Стьопчина думка йому сподобалася. Він ухопився за неї не через те, що щасливий наслідок її обіцяв йому радість дитячих мандрувань. Ні, сам процес, вірніше, сама картина такого прохання зацікавила його. І він уявляє: ось приходить батько — весь у борошні, аж срібний. Сідає під хатою в холодочку й закурює, чекаючи, поки йому не подадуть їжі. Тоді ото до нього підходить Сенько — похила голова і очі вниз,— мовчить.
Батько уважно розглядає його, спльовує набік гірку від тютюну слину й рвучким голосом запитує:
— Ну, що скажеш? Сенько мовчить.
Тоді батько білими від борошна пальцями бере його за підборіддя, підводить у такий спосіб голову й, дивлячись у вічі, погрожує:
— Ой Сенько, Сенько! Не вдержати тобі на плечах оцієї голівки...
Він намагається говорити якомога суворіше, але Сенько вже знає, що батько тільки удає такого і що справді він не такий.
— Ні, тату! — одкаже йо?лу Сенько.— Я вже так не буду більше робити. Я буду гарний хлопець і як виросту, то буду також мукобоєм, незгіршим за тебе.
Скаже отак Сенько й буде дивитися в обличчя батькове, ловлячи на ньому иайдрібніші зміни. І те обличчя пом'якшає, запалиться тиктл світлом, потім розпливеться в ясну посмішку. Із-під рудої бороди заблисне низка білих-білих зубій. Один вус підніметься вгору, затанцює помаленьку, підморгне до очей, і останні не зможуть не сказати:
— Ти, Сенько, гарний хлопець, біжи й гуляй, де тобі весело.
Таку картину уявляв собі Сенько. Але зараз же засоромився і навіть сплюнув. Просити й лащитись до батька, як паненя? Ні, цього ніколи не буде. Він ще до вечора потерпить, потерпить, що б там не було, та зате в нього буде спокійне сумління, зате завтра він нічим не буде зв'язаний і може робити все, що захоче.
Стьопка чекав на відповідь, і Сенько йому відказав:
— Ні! ч.
Він підвівся, обтрусив із штанів порох і пішов до сіней. Звідти вийшов із старим відром.
— Куди ти? — гукнула мати, помітивши, що Сенько мав намір вийти з двору.
— Вугілля збирати. Он там підводи їхали і чимало його натрусили.
Мати махнула рукою, і хлопці вибриком подалися на шлях.
Там справді де-не-де виблискурали проти сонечка чорні грудочки кам'яного вугілля. Заторохтіло відро. Хлопці старанно працювали, не помітивши навіть, як загула на млині дванадцята і як згодом звідтіль посунули робітники, що їм близько було додому. Серед них йшов і Семьків батько. Ішов він швиденько, бо треба було дійти додому, пообідати і повернутися назад,