Візок покотив, але вже в кінці провулка феномен іще раз обернувся до нас, кивнув головою вгору, на птаха, що кружляв високо в небі, і крикнув ще раз:
— Створена для щастя. Так, створена для щастя, як птах для польоту.
Потім він зник за рогом, а ми з братом довго ще стояли, з обличчями між балясин, і дивились то на пустий провулок, то на небо, де, широко розкинувши крила, у високій синяві, в небесному просторі, увесь осяяний сонцем, все ще кружляв і ширяв великий птах...
А потім ми пішли знову до свого кутка, добули вудочки й заходилися були в мовчанні чекати на сріблясту рибу в загнилій бадді...
Але тепер це чомусь не давало нам колишнього задоволення. Від бадді тхнуло смородом, її глибина втратила свою заманливу таємничість, купа сміття, якось нудно освітлена сонцем, немовби розпалася на свої складові частини, а кузов видавався поганим старим мотлохом...
Уночі обидва ми спали погано, скрикували і плакали без причини. А втім, причина була: у дрімоті обом нам з'являлося обличчя феномена і його очі, то холодні й цинічні, то повиті внутрішнім болем...
Мати вставала й хрестила нас, намагаючись цим захистити своїх дітей від першої суперечності життя, що гострою колючкою встромилася в дитячі серця і розум...
1894 р.