Я вдарив долонями по землі, а тоді заходився гамселити ними, навсібіч летів пісок, аж виступило вже й коріння, та й це не зупинило мене, хоча біль пронизував руки аж до зап'ясть. Досі я не плакав за Марго, а тепер мене прорвало, я лупив по землі та кричав, бо тут ніхто не міг почути, як мені її бракує, бракує, бракує.
Вже змучилися руки й висохли очі, а я все сидів, доки не посіріло світло.
11
Наступного ранку в школі я застав Бена біля репетиційної, він стояв у затінку дерева, гілки якого звисали мало не до землі, й розмовляв з Лейсі, Радаром і Анжелою. Слухати їх було тяжко: вони обговорювали бал і ворожнечу поміж Лейсі й Беккою абощо. Я чекав нагоди, щоб і собі укинути щось, а коли вона таки випала, резюмував:
— Я вчора довго роздивлявся два недосілки, але нічого не знайшов.
І раптом зрозумів, що розповісти мені нема чого.
Ніхто, по-моєму, і не зацікавився тим повідомленням, крім Лейсі. Поки я говорив про недосілки, вона хитала головою, а потім сказала:
— Я вчора прочитала в інтернеті, що перш ніж накласти на себе руки, люди рвуть стосунки з тими, на кого гніваються. І роздають свої речі. А Марго мені на тому тижні п'ять пар джинсів віддала, сказала, що мені в них буде ліпше, а це неправда, вона ж більш, ну, вигиниста.
Мені Лейсі подобалася, але Марго мала рацію: подруга не минала нагоди підкусити її.
Чомусь, розповівши це, Лейсі розплакалася, Бен її пригорнув, вона тицьнулася йому в плече, а це було нелегко, адже на своїх закаблуках вона була вища за нього.
— Лейсі, нам треба зрозуміти, де вона. Ти побалакай з подругами. Ану ж бо Марго комусь щось казала про паперові міста? Може, згадувала якесь конкретне місце? Може, якийсь недосілок був особливий і щось для неї означав?
Вона знизала плечима, тулячись до Бена.
— Братан, не тисни на неї,— сказав Бен. Я зітхнув, але заткався.
— Я стежу за тим, що відбувається в мережі,— вклинився Радар, — але відтоді як вона зникла, її нік в "Омніпедії" не засвітився.
І всі знову повернулися до теми балу. Лейсі відхилилася від Бенового плеча і, хоча видавалася ще дуже сумною, спробувала всміхнутися, коли Радар з Беном обмінювалися байками щодо купівлі корсажів.
День минав, як завжди — наче в сповільненій зйомці, у постійному тужливому позиранні на годинник. Але зараз ці тортури стали ще нестерпнішими, тому що кожна хвилина, згаяна в школі, була черговою хвилиною без Марго, якої я так і не знайшов.
Єдиним віддалено цікавим уроком виявилася англійська, де д-р Голден звела нанівець увесь чар "Мобі Діка": виходячи з хибного припущення, що ми всі його вже прочитали, вона зняла річ про капітана Ахава, що схибнувся на ідеї розшукати й убити цього білого кита. Аж дивно було, як розпалювалася вона, розповідаючи про те.
— Ахав — шаленець, що збунтувався проти долі. Ви ж помітили, що він більше нічого не хоче? Він охоплений єдиним стремлінням. А оскільки він є капітаном корабля, ніхто не може його зупинити. Ви можете заперечити — і маєте право, якщо вирішите писати підсумковий твір саме на цю тему, — що Ахав зі своєю одержимістю просто дурень. Але, з іншого боку, можна також сказати, що є в його намірі встряти у наперед програшну битву якийсь трагічний героїзм. Надія Ахава на перемогу — навіженство чи сутність людини?
Я намагався записувати все, що вона казала, бо сподівався упоратися з твором, не читаючи самої книжки. Під час розповіді мені раптом спало на думку, що д-р Голден надзвичайно вдумливо підходить до прочитаного. А ще вона казала, що їй подобається Вітмен. Отож після дзвоника на перерву я дістав "Листя трави" і почав повільно застібати наплічника, чекаючи, аж усі розбіжаться по домівках чи додаткових уроках. Один з однокласників попросив чергову відстрочку попереднього твору, а потім клас таки спорожнів.
— Мій любий шанувальник Вітмена, — звернулася до мене д-р Голден.
Я силувано всміхнувся.
— Ви знаєте Марго Рот Шпігельман? — запитав я.
Вона сіла за свій стіл і жестом запросила мене сісти навпроти.
— Я в неї не викладаю, але, зрозуміло, я про неї чула. І знаю, що вона втекла.
— Перш ніж, е-е-е, зникнути, вона, можна сказати, лишила мені цю збірку.
Я передав їй книжку, і д-р Голден почала її повільно гортати. А я провадив:
— Я всякчас думаю про підкреслення. Наприкінці "Пісні про себе" багато виділено про смерть. "Якщо знову потягне до мене, шукай мене під своїми підошвами".
— Отже, вона її лишила тобі…— тихенько сказала д-р Голден.
— Так.
Вона знайшла потрібне місце і постукала нігтем по виділеному зеленим тексту.
— Про одвірки? Це чудові рядки, Вітмен — ти ж це просто-таки відчуваєш — волає до тебе: відчиняйте двері! Взагалі зривайте їх!
— Ну, Марго дещо сховала в завісах моїх дверей.
Д-р Голден засміялася.
— Ого! Розумно. Але поема чудова — мені прикро бачити, що її зводять до такого буквального змісту. І по-моєму, дівчина дуже похмуро сприйняла цей оптимістичний твір. Це поема про взаємозв'язок — про те, що у всіх нас спільне коріння, як у трави.
— Але ж те, що вона підкреслила… По-моєму, це більше схоже на передсмертну записку, — сказав я.
Пані Голден знову прочитала підкреслені рядки, після чого подивилася на мене.
— Виривати з контексту окремі слова і бачити в них похмурі алюзії — велика помилка, Квентине. Сподіваюся, що ця дівчина її не вчинила. Якщо ти прочитаєш цей твір цілком, ти зрозумієш, що з нього можна зробити тільки один висновок: життя — це неоціненний дарунок. Але — хтозна. Може, і Марго вибрала тільки ті рядки, які відбивають її погляд на світ. Вірші часто так читають. Але в такому разі можна твердити, що вона абсолютно не зрозуміла того, що хотів сказати Вітмен.
— Що ж це?
Вона згорнула книжку і подивилася на мене, аж я не зміг витримати її погляду.
— А ти як гадаєш?
— Не знаю, — мовив я, дивлячись на стос перевірених творів, що лежав у неї на столі.— Я кілька разів намагався подужати поему цілком, але далеко не просунувся. Здебільшого перечитую підкреслене. Хочу зрозуміти Марго, а не Вітмена.
Вона взяла олівця і почала писати щось на звороті конверта.
— Стривай, я записую.
— Що?
— Те, що ти сказав, — пояснила вона.
— Навіщо?
— Гадаю, це саме те, чого й хотів домогтися Вітмен. Щоб ти в його "Пісні про себе" побачив не просто вірш, а можливість збагнути іншу людину. Але, може, тобі все ж таки варто прочитати всю поему, а не просто цитати, які бозна на що натякають. Я вірю, що є якийсь цікавий взаємозв'язок поміж поетом у "Пісні про себе" і Марго Шпігельман — ота шалена харизма і пристрасть до мандрів. Але вірш неможливо зрозуміти, якщо читати окремі рядки.