— Чи є тут в околицях хоч якісь місця для прогулянок? — спитала пані Боварі, звертаючись до юнака.
— О, дуже мало, — відповів той. — На самому пагорбі, біля узлісся, є так званий "вигін". Часом у неділю я ходжу туди з книжкою і милуюсь на захід сонця.
— Немає нічого чарівнішого від заходу сонця, — промовила Емма, — особливо на березі моря.
— О, я дуже люблю море, — зауважив пан Леон.
– І чи не здається вам, — вела далі пані Боварі, — що над цим безмежним простором вільніше ширяє дух, що споглядання його підносить угору душу і навіває думки про безконечність, про ідеал?
— Так само і гірські краєвиди, — підхопив Леон. — Мій двоюрідний брат мандрував торік по Швейцарії, то говорив, що неможливо уявити собі всю красу озер, чарівність водоспадів і грандіозність льодовиків. Ви бачите сосни небувалих розмірів, перекинуті кладкою через потоки, хатинки, що попритулялись на стрімких урвищах, а крізь просвіти в хмарах під вами ген-ген унизу зеленіють долини… Таке видовище пориває людину до молитви, до екстазу! Я не дивуюсь тому славнозвісному музикантові, який, шукаючи натхнення, виїжджав грати на фортепіано в яку-небудь чарівну місцевість.
— А ви займаєтесь музикою? — спитала вона.
— Ні, але дуже люблю її, — відповів він.
— Е, ви його не слухайте, пані Боварі! — перебив Оме, нахиляючись над тарілкою. — Це він прибіднюється… Що це ви, юний друже! Адже кілька днів тому ви так знамените співали у себе в кімнаті "Ангела-хранителя". Я чув усе з лабораторії: ви виконували цю штуку, як справжній артист!
Леон справді квартирував у аптекаря. Кімната його була на третьому поверсі й виходила вікнами на площу. Він почервонів при цьому компліменті свого домохазяїна.
А Оме вже знову повернувся до лікаря і називав йому по порядку всіх визначніших мешканців Йонвіля. Він розповідав анекдоти, давав довідки. Ніхто гаразд не знає, скільки грошей у нотаріуса; крім того, є тут сімейка Тювашів, що завдає всім немалого клопоту…
Емма знову спитала:
— А яка музика вам більше до вподоби?
— О, звичайно, німецька, — вона кличе в царство мрій.
— А італійську оперу ви слухали?
— Ще ні, але сподіваюсь побувати в ній на той рік, коли поїду в Париж кінчати юридичний факультет.
— Як я вже мав честь доповідати вашому чоловікові, — сказав аптекар, — дякуючи цьому бідоласі Яноді, що виїхав звідси так нерозважно, ви будете мати приємність мешкати в одному з найкращих домів Йонвіля. Для лікаря цей будинок особливо вигідний тим, що в ньому є двері, які виходять прямо в провулок: це дозволяє входити й виходити непомітно. До того ж при домі є все, що потрібно для господарства: пральня, кухня з кімнаткою для прислуги, невеличка вітальня, садок тощо. Ваш попередник не шкодував витрат! Він спеціально поставив собі в кінці саду, при самому березі, окрему альтану, щоб пити в ній влітку пиво, і якщо ви, ласкава пані, кохаєтесь у садівництві, то можете…
— Жінка моя не любить таких занять, — сказав Шарль. — Хоч їй і рекомендують моціон, вона воліє сидіти в кімнаті з книжкою.
— Отак і я, — зауважив Леон. — І справді, яка це втіха — сидіти ввечері з книжкою біля каміна, коли в шибки б'ється вітер, а в кімнаті затишно горить лампа…
— Правда, правда! — сказала Емма, пильно дивлячись на нього великими чорними очима.
— В такі хвилини ні про що не думаєш, — провадив він далі, — і час минає непомітно. Не сходячи з місця, мандруєш по далеких сторонах, ніби бачиш їх, і думка, сплітаючись із фантазією, захоплюється окремими картинами або стежить за розвитком подій. Здається, що ти зливаєшся з героями, що під їхньою одежею б'ється твоє власне серце…
— Правда, правда, — повторила Емма.
— Чи траплялось вам коли-небудь, — питав Леон, — зустрічати в якійсь книжці думку, що вже раніше невиразно снувалась у вашій голові, якийсь призабутий образ, що ніби повертається здалека й достоту виражає ваші власні невловні відчуття?
— Таке зі мною бувало, — відповідала вона.
— Ось чому я найбільше люблю поетів, — вів далі Леон. — Вірші якісь ніжніші за прозу, від них легше плачеться…
— Але вони стомлюють кінець кінцем, — заперечила Емма. — Я, навпаки, більше охоча до романів, у яких події розгортаються так стрімливо, що аж страх бере. Я ненавиджу банальних героїв і помірковані почуття, подібні до тих, що зустрічаються в реальному житті.
— Дійсно, — зауважив клерк, — такі твори не зворушують серця і, на мою думку не відповідають справжньому призначенню мистецтва. Серед розчарувань життя так солодко буває линути мрією до благородних характерів, до щирих почуттів, до картин блаженства. Для мене тут, на безлюдді, це єдина розвага і розрада. Але в Йонвілі так мало цікавого!
— Мабуть, так само, як і в Тості, — сказала Емма. — Там я завжди брала книжки в бібліотеці.
— Коли ви, ласкава пані, не відмовите мені честі скористатись моїми послугами, — обізвався аптекар, почувши її останні слова, — то можу рекомендувати вашій увазі мою власну книгозбірню, де представлені найкращі автори: Вольтер, Руссо, Деліль, Вальтер Скотт, "Відгуки фейлетонів" і так далі. Крім того, я одержую різні періодичні видання, в тому числі й щоденну газету "Руанський маяк", при якій маю честь бути кореспондентом по округах Бюші, Форжа, Нефшателя і Йонвіля.
Товариство сиділо за столом уже дві з половиною години; служниця Артеміза, ліниво човгаючи по підлозі своїми плетеними капцями, подавала тарілки по одній, була неуважна, усе плутала і весь час забувала зачиняти за собою двері до більярдної, які грюкали об стіну клямкою.
Леон, сам того не помічаючи, під час розмови поставив ногу на перекладину стільця пані Боварі. На ній була синя шовкова краватка, під якою гофрований комірець тримався прямо, як брижі. Розмовляючи, вона то підіймала, то опускала голову, і підборіддя її то поринало в батист, то поволі виринало з нього. Поки аптекар балакав із Шарлем, між молодими людьми, що сиділи поруч, точилась якась наче безпредметна розмова, в якій усі випадкові фрази вели, одначе, до єдиного центра — спільних уподобань. Паризькі театри, назви романів, нові кадрилі, світ, якого не знали вони обоє. Тост, де жила раніше Емма, Йонвіль, де вони перебували тепер, — про все переговорили вони до кінця обіду.