— Іншим разом!— сказав я.— не тепер. Ми ж завтра побачимось.
ХІ
Вночі крізь сон я чув, як Езоп звівся на лапи у своєму кутку й заходився гарчати; саме тоді мені снилось полювання, тож це гарчання вписувалося в мій сон і я не прокинувся. Коли вдосвіта я вийшов з хати, то помітив на траві сліди від двох людських ніг: хтось тут був, спершу підходив до одного вікна, тоді до другого. Сліди губилися внизу на дорозі.
Вона йшла мені назустріч — щоки пашать, обличчя аж сяє.
— Ви ждали?— спитала вона.— Я так боялася, що ждатимете.
Я не ждав, вона надійшла раніше за мене.
— Ви гарно спали?— спитав я, бо не знав, що казати.
— Ні, я зовсім не спала,— відповіла вона.
І вона розказала, що цієї ночі не лягала, а просиділа із заплющеними очима на стільці. А ще вона виходила з дому прогулятись.
— Хтось був під моєю хатиною вночі,— сказав я.— Вранці я бачив у траві сліди.
Вона, порожевівши на виду, тут же, на дорозі, мовчки бере мене за руку. Я дивлюсь на неї і питаю:
— Може, то ви приходили?
— Атож,— відповіла вона й притулилась до мене.— То я приходила. Я ж вас не збудила, бо ходила тихо-тихо, боялась навіть дихати. Так, то я приходила. Я ще раз була поблизу вас. Я кохаю вас.
ХІІ
Кожного дня, кожного божого дня я її бачив. Правду кажучи, я бачився з нею від душі; о, моє серце належало їй. Відтоді минуло два роки. Тепер я згадую про те лише тоді, як захочу, вся та пригода неабияк розважає мене. А щодо двох зелених пташиних пір’їн, то розкажу про них трохи згодом.
Ми зустрічалися в багатьох місцях: біля млина, на дорозі, ну й у моїй хатині; куди я бажав, туди вона й приходила.
— Добридень!— гукала вона завжди перша, а я відповідав:
— Добридень!
— Ти сьогодні веселий, співаєш,— каже вона, а очі її іскряться.
— Так, веселий,— відповідаю я.— Он у тебе на плечі якась цятка, від пилу чи, може, від бруду з дороги; мені кортить її поцілувати, дай-но я її поцілую. Все, що в тобі є, збуджує мою ніжність до тебе, ти просто доводиш мене до божевілля. Цієї ночі я не спав.
І то була чиста правда — вже не одну ніч я пролежав, не змикаючи очей.
Ми йдемо дорогою пліч-о-пліч.
— Ану скажи мені: тобі до вподоби моя поведінка?— питає вона. Може, я забагато балакаю? Ні? Однак скажи мені, як тобі здається? Інколи я сама собі думаю, що це все не до добра…
— Що не до добра?— питаю я.
— Те, що діється з нами. Що це все не закінчиться добром. Хоч вір. Хоч не вір, а мені зараз холодно йти; аж мороз дере по спині, як тільки я наближаюсь до тебе. Це від щастя.
— О, й зі мною так само,— відповідаю я,— і в мене дере по спині, як тільки я тебе бачу. Ні, все буде добре. Ось поплескаю тебе легенько по спині, й ти зігрієшся.
Вона знехотя підставляє спину, я жартома плескаю трохи дужче, ніж треба, сміюсь і питаю, чи тепер тепло.
— О, якщо твоя ласка, то перестань мене так гатити,— каже вона.
Ці троє слів! Якими безпорадними здалися мені її слова: якщо твоя ласка.
Потім ми пішли дорогою далі. "Чи не розгнівив її мій жарт?" — спитав я сам себе й подумав: побачимо. Я сказав:
— Мені дещо спало на згадку. Якось я катався на санях з однією молодою пані й вона зняла зі своєї шиї білу шовкову хустку й пов’язала мені її. Увечері я сказав тій пані: "Я віддам вам вашу хустку завтра, спершу мені її виперуть". "Ні,— відповідає вона,— віддайте зараз, я збережу її такою, як вона є, цілком такою, як ви носили". І я віддав їй хустку. Через три роки я знов зустрів ту молоду пані. "А хустка?!" — спитав я. Вона показала. Хустка була загорнена в папір і досі не випрана, я бачив її на власні очі.
Едварда крадькома глянула на мене.
— Он як? А що було далі?
— Нічого,— сказав я.— Хоча, як на мене, то був благородний вчинок.
Мовчання.
— А де тепер та пані?
— За кордоном.
Більше ми про це не говорили. Та, зібравшись додому, вона сказала:
— Ну, добраніч. Не думай ніколи про ту жінку, добре? Я не думаю ні про кого, крім тебе.
Я вірив їй, бо бачив: вона думала те, що казала; і мені хотілося, щоб вона довіку думала тільки про мене. Я пішов за нею.
— Дякую тобі, Едвардо,— сказав я. А тоді додав від щирого серця: — Ти надто добра до мене. Бог тебе за це винагородить. Я не такий красень, як багато з тих, кого б ти могла вибрати; та я увесь твій, твій до останку, своєю невмирущою душею твій. Про що ти думаєш? У тебе виступили сльози на очах.
— То нічого,— відповіла вона.— Як дивно чути, що Бог винагородить мене за це. Ти кажеш, ніби… Я так тебе кохаю!
Вона тут же, просто серед дороги, кинулась мені на шию і палко поцілувала.
Коли вона пішла, я звернув з дороги в ліс, щоб там сховатися і побути на самоті зі своєю радістю. Тоді занепокоївся й прожогом вибіг назад на дорогу — подивитися, чи не помітив бува хто, куди я пішов. Та я нікого не побачив.
ХІІІ
Літні ночі, спокійна вода і безмірно тихий ліс. Ані крику, нічиєї ходи не долинає з дороги, в моєму серці немовби по вінця налито темного вина.
Міль та інші метелики нечутно залітають у моє вікно, їх сюди вабить світло від вогню та запах смаженої дичини. Вони глухо вдаряються об стелю, зумкотять мені над вухом так, що мене від голови до п’ят проймає холодом, і всідаються на моїй білій порохівниці, що висить на стіні. Я розглядаю їх: вони сидять, трепечуть і дивляться на мене. Це — шовкопряди, шашіль та міль. Деякі з них нагадують мені летючі фіалки.
Я виходжу з хати й прислухаюсь. Нічогісінько, ніде анішелесь, все спить. Повітря світиться від летючих комах, від шелестіння безлічі крил. Ген на узліссі росте папороть і тоя, цвіте верес.— я люблю його дрібний цвіт. Дякувати Богові за кожну вересову квіточку, що я бачив; ті квіточки скидаються на манюні трояндки на моїй дорозі, і я плачу з любові до них. А десь неподалік є дика гвоздика, мені її не видно, але я чую, як вона пахне.
А цієї ночі в лісі раптом розпустились великі білі квіти, у них — розкриті вінчики, вони дихають. Волохаті нічні метелики спускаються їм на пелюстки і погойдують всю рослину. Я переходжу від однієї квітки до другої, у них бродить хміль, це хтивий хміль квітів, і я бачу, як він їх розбирає.
Легка хода, чийсь подих, повне радості "добрий вечір".
Я відповідаю на привітання, вибігаю на дорогу й припадаю до її колін та благенької сукні.