До вісту довелося гукнути двох його прикажчиків; вони грали поволі й невпевнено, зважуючи всі за і проти, однак давали маху. Одному з них помагала Едварда.
Я перевернув келих, відчув своє безталання, скочив на рівні й скрикнув:
— Ой, я перевернув келих!
Едварда приснула й мовила:
— Та ми ж бачимо.
Всі крізь сміх запевняли мене, що це пусте. Мені подали рушника, щоб я обтерся, і ми знов сіли грати. Була вже одинадцята голина.
Якесь дивне невдоволення пройняло мене від Едвардиного сміху; я дивився на неї і мені здалося. Що її обличчя стало невиразне й негарне. Добродій Мак урвав нарешті гру: мовляв, обом прикажчикам пора спати, а тоді оперся на спинку канапи й завів балачку про вивіску, яку він хоче прикріпити на фасаді крамниці з боку пристані, й питався моєї поради. Яким кольором її написати? Від нудьги я бездумно ляпнув: "Чорним," — а добродій Мак одразу згодився.
— Чорним то й чорним, про мене, хай і так. "Склад солі і порожніх діжок" — здоровенними чорними літерами, краще не придумаєш… Едвардо, ти ще не лягаєш?
Едварда підвелася, подала нам обом руку, зронила "добраніч" і пішла. А ми собі сиділи. Балакали про залізницю, яку закінчили торік, про першу телеграфну лінію. Бог його святий знає, коли той телеграф проведуть до нас на північ. Мовчання.
— Розумієте, я й незчувся, як стукнуло сорок шість, а голова й борода посивіли,— сказав добродій Мак.— Охо-хо, я відчуваю, що підтоптався. Ви бачите мене вдень і думаєте, що я молодий; та коли вечоріє і я лишаюся сам, то в мене опускаються руки. Тоді я сиджу тут, у вітальні, й розкладую пасьянси. Вони вдаються, навіть якщо раз-другий схитрувати. Ха-ха!
— Невже вдаються?— спитав я.
— Атож!
Мені здалося, що я читаю по його очах…
Він підвівся, підійшов до вікна й глянув надвір; він дуже сутулився, а на потилиці й на шиї в нього росло волосся. Я й собі підвівся. Він обернувся й рушив мені назустріч — у своїх довгих, гостроносих черевиках, засунувши великі пальці обох рук у кишені камізельки й водячи сюди-туди ліктями, немов крилами; разом з тим він усміхався. Потім ще раз запропонував мені мати в своєму розпорядженні човна й подав руку.
— А втім, мабуть, я вас проведу,— сказав добродій Мак і погасив лампи.— Мені хочеться трохи пройтися, ще ж не пізно.
Ми вийшли.
Він показав дорогу, що вела до ковалевої хати, й сказав:
— Цією! Вона коротша!
— Ні,— заперечив я,— коротша та, що через пристані.
Ми дещо посперечалися, але так і не дійшли згоди. Я був певен своєї правди і не розумів його впертості. Врешті-решт добродій Мак запропонував кожному з нас свою дорогу: хто прийде раніше, нехай жде біля хатини.
Ми розійшлися. Він вмить зник у лісі.
Я йшов звичайною ходою і сподівався бути на місці щонайменше хвилин на п’ять раніше, ніж він. Та коли добувся до хатини, то вже застав там добродія Мака. Він кричав мені:
— А що, бачите? О, я завжди ходжу цією дорогою, бо вона справді коротша!
Я дивився на нього з неабияким подивом: він і не впарився, і по ньому не видно було, щоб біг. Він зараз же попрощався, подякував за цей вечір і подався назад тією самою дорогою, що прийшов.
А я стояв та думав: що за дивина! Я ж начебто мав якесь уявлення про відстані і стоптав ноги на обох тих дорогах! Ти знов хитруєш, чоловіче добрий! Лишень з якої речі?
На моїх очах його спина знов зникла в лісі.
Наступної миті я, скрадливо й швидко, почесав за ним слідом і побачив, що він весь час утирав лице; виходить, тоді він біг. Тепер же ледве переставляв ноги, і я не спускав з нього погляду. Він зупинився біля ковалевого будинку. Я причаївся, аж ось двері відчинилися й добродій Мак зайшов у дім.
Була перша голина ночі,— я бачив це по морю й по траві.
VIII
Сяк-так минуло кілька днів, моїми єдиними приятелями були ліс і цілковита самота. Господи, я ніколи не звідував більшої самотності, як першого з тих днів. Весна розкошувала, я вже знайшов первоцвіт і деревій, прилетіли зяблик і вівсянка,— я знав усіх птахів. Іноді я виймав з кишені дві старовинні монети й бряжчав ними, щоб урвати самоту. Я думав: от коли б тут з’явилися Дідерік та Іселіна!
Ночі, либонь, кудись запропастилися, сонце ледь-ледь занурювало свою тарелю в море та й знов підбивалось угору — червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. Що за дива коїлися зі мною ночами! Ніхто в світі в те не повірить. Невже то Пан вилазив на дерево й дивився обома, що я робитиму? І невже він світив голим животом і корчився так, наче, сидячи, цмулив зі свого власного живота? Та всю ту штуку він утинав задля того, щоб пильнувати мене, і ціле дерево тряслося від його глухого сміху, коли він помічав, як усі мої думки кидалися вроздріб. Всюди в лісі щось шаруділо. Нюшили звірі, перегукувалися птахи, їхній клич переповнював повітря. Саме прилетіли хрущі; їхнє гудіння змішувалось з тріпотінням нічних метеликів; здавалося, що в усьому лісі то щось пошепки питають, то щось пошепки відповідають. О, там було що слухати! Я не спав три ночі, я думав про Дідеріка й Іселіну.
— Побачиш,— мовив я подумки,— вони прийдуть. І Іселіна заманить Дідеріка аж за дерево й скаже йому:
— Стань тут, Дідеріку, гляди ж — пильнуй Іселіну; а цей мисливець нехай зав’яже шнурок мені на черевику.
А мисливець — то я. І щоб я це зрозумів, вона мені підморгує. А коли вона підходить, моє серце геть усе розуміє і вже не б’ється, а немов дзвонить у дзвони. А вона під одежиною гола — як мати породила, і я кладу на неї свою руку.
— Зав’яжи мені шнурок!— каже вона, а щоки її горять, як мак. І вже за хвильку її шепіт майже торкається мого лиця, моїх уст: — О, ти не зав’язуєш мені шнурок, ні, ти не зав’язуєш… не зав’я…
А сонце занурює свою тарелю в море і тоді знов підбивається вгору — червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. А повітря аж лускає від шепоту.
Через годину вона, торкаючись моїх уст, каже:
— Тепер я мушу тебе покинути.
І вона йде, махаючи мені рукою, а її щоки горять, як мак, її обличчя лагідне й натхненне. Ось вона знов оглядається на мене й махає рукою.
А з-за дерева виступає Дідерік і питає:
— Іселіно, що ти робила? Я все бачив.
Вона йому відповідає:
— Дідеріку, що ти бачив? Я нічого не робила.