Вийшов надвір, я кинув погляд на вікно. Ніхто не дивився мені вслід.
ХХХV
Якось уночі випав сніг і в моїй хатині стало холодно. Там був коминок, де я варив їсти, але дрова горіли погано і страшенно тягло від стін, хоч я й позатикав їх так старанно, як тільки міг. Осінь минула й дні покоротшали. Одначе перший сніг від сонця розтав, і земля знов лежала гола. Та ночі були морозні й вода зашерхла. Посохла вся трава й поховались усі комахи.
Люди якось загадково притихли, вони були задумані й мовчазні, їхні очі дожидали зими. З тих місць, де в’ялили рибу, вже не чулися ніякі крики, на пристані панував спокій, усе лаштувалося до зустрічі вічної ночі північного сяйва, коли сонце лягало спати в море. Глухо-глухо хлюпотіли на якомусь самотньому човні весла.
Човном пливла дівчина.
— Де ти була, любонько?
— Ніде.
— Ніде? Овва, я тебе впізнав, я бачив тебе влітку.
Вона причалила до берега, вийшла з човна й прив’язала його.
— Ти була пастушкою і підв’язувала панчоху, я стрів тебе якось уночі.
Легкий рум’янець займається на її щоках, і вона збентежено сміється.
— Моє гірське дівчаточко, зайди до мене в хатину, дай-но я на тебе подивлюсь. А звати тебе Генрієта.
Та вона мовчки проходить мимо. Вона вся в сповитку осені й зими, її почуття заснули.
Сонце вже впірнуло в море.
ХХХVІ
І ось я вперше вирядився в свій мундир і подався в Сірілунн. Моє серце мало не вискакувало із грудей.
Я пригадав усе, що сталось від того першого дня, коли Едварда підбігла до мене й при всіх обняла, а потім упродовж кількох місяців жбурлялася мною туди-сюди й довела мене до кривої голови. Чи сам я винен? Так, моя зірка збила мене з дороги. Я думав: як вона зловтішатиметься, коли сьогодні я стану перед нею навколішки й виповім їй таємницю свого серця! Вона запросить мене сісти й звелить принести вина, а тієї миті, як піднесе келиха до вуст, щоб випити, то скаже: "Пане лейтенанте, дякую вам за той час, що ми провели разом, я ніколи цього не забуду!" Та як тільки я зрадію і в мені зажевріє надія, вона вдасть, ніби п’є і відставить келиха не пригубивши. І не приховуватиме від мене, що тільки вдає, ніби п’є, їй хочеться, щоб саме це я й помітив. Отака вона є.
Гаразд, незабаром усьому буде край!
І, йдучи дорогою вниз, я думав далі: мій мундир її вразить, нашивки на ньому нові й красиві. Шабля дзвенітиме, торкаючись підлоги. В мені розлилась якась нервова радість і я прошептав сам до себе: "Хтозна, що ще може статися!" Я підняв голову й махнув рукою. Годі принижуватись! Треба знати свою гідність! Хай там що, а я більше не йтиму на зближення. Вибачте, красунечко, що я вас не сватаю…
Добродій Мак зустрів мене на подвір’ї, його очі ще дужче позападали, а сам він ще більше подався.
— Вже їдете? О, так. Мабуть, останнім часом вам тут не вельми затишно, еге ж? Згоріла ваша хатина.— І добродій Мак усміхнувся.
Раптом мені здалося, що я бачу перед собою наймудрішу на цілий світ людину.
— Заходьте, пане лейтенанте, Едварда вдома. Тим часом бувайте. Може, побачимось до відходу пароплава на пристані.
І він пішов, похнюпивши голову, щось міркуючи та насвистуючи.
Едварда сиділа у вітальні й читала. Коли я зайшов, вона кинула здивований погляд на мій мундир, зиркнувши на мене скоса, мов пташка, й навіть почервоніла і розкрила рот.
— Я прийшов попрощатись,— врешті мовив я.
Вона враз підвелась, і я побачив, що мої слова таки справили на неї враження.
— Ґлане, ви їдете?
— Як тільки прибуде пароплав.
Я хапаю її за руку, за обидві руки, мене поймає якийсь безглуздий захват і я, скрикнувши: "Едвардо!" — припадаю до неї очима.
Тієї ж миті вона стає холодна, мов крига, й показує свій норов. Все в ній повстало проти мене, вона випросталась. Я стояв перед нею, як жебрак, випустивши її руки і давши відійти. Пригадую, що після цього я стояв і безтямно казав одне й те ж: "Едвардо! Едвардо!" — безліч разів, ні про що не думаючи, аж поки вона спитала: "Ну? То що ви хотіли мені сказати?" Я нічого не міг їй пояснити.
— Ти ба, ви вже їдете!— сказала вона.— Хто ж приїде сюди на той рік?
— Хтось приїде,— відповів я.— Хатину, мабуть, відбудують.
Мовчимо. Вона вже взялася за свою книжку.
— Шкода, що батька немає вдома,— мовила вона.— Та я перекажу йому ваше вітання.
На це я нічого не сказав. Підійшов до неї, ще раз узяв її за руку й мовив:
— То прощайте, Едвардо.
— Прощайте,— відповіла вона.
Я відчинив двері, вдавши, що пішов. А вона вже сиділа з книжкою в руках і читала, таки справді читала, перегортаючи сторінки. Нічим, геть нічим не зворушило її моє прощання!
Я кашлянув.
Вона обернулась і здивовано сказала:
— Ви ще тут? Мені здалося, що ви пішли.
Тільки Богові то відомо, але яке ж велике було її здивування! Вона мимохідь його перебільшила. "Напевно, весь час знала, що я стояв у неї за спиною",— майнуло в мене в голові.
— То я піду,— сказав я.
Тоді вона підвелась і підійшла до мене.
— Мені дуже хотілося б мати щось на згадку про вас, коли ви поїдете,— мовила вона.— Я збираюсь дещо у вас просити, та, мабуть, це забагато. Ви подарували б мені Езопа?
Не довго думавши, я відповів:
— Так.
— То, може, приведете його завтра?— спитала вона.
Я пішов.
Я кинув погляд на вікно. Там не було нікого.
Тепер усьому край…
Остання ніч у хатині. Голову обсідали думки, я лічив години. Вранці я спорядив собі останній сніданок. День видався холодним.
Чого вона просила, щоб я сам привів до неї пса? Чи вона хотіла поговорити зі мною, сказати мені щось на прощання? Мені вже нічого сподіватись. А як вона обходитиметься з Езопом? Езопе, Езопе, вона тебе мучитиме! Через мене вона тебе битиме, може, й жалітиме, але в кожнім разі — треба чи не треба — битиме і цілком тебе розбестить…
Я підкликав Езопа, погладив його, поклав наші голови поруч і взяв рушницю. Він уже почав вищати — на радощах, що підемо на полювання. Я знов поклав наші голови поруч, приставив дуло до Езопової потилиці й спустив курок.
Я найняв чоловіка, щоб одніс Едварді труп Езопа.
ХХХVІІ
Поштовий пароплав мав відпливати ввечері.
Я пішов на пристань, мої речі вже були повантажені. Добродій Мак потис мені руку й підбадьорив: мовляв, мені випада гарна погода, просто чудова погода, він і сам за такої погоди залюбки кудись помандрував би. Підійшов лікар, з ним прийшла Едварда. Я відчув, як у мене затремтіли коліна.