Вона стояла в дверях. Багато хто почув її слова. Вона засміялась, мовби від жарту, але з лиця була дуже бліда.
Я нічого на це не відповів, тільки пробурчав:
— Це вийшло мимоволі, вона просто вийшла, ми зустрілися у вітальні…
Минула, може, година. Якась дама перевернула собі на сукню келих. Тієї ж миті Едварда крикнула:
— Що сталось? Звісно, то Ґланова робота.
То була не моя робота, я стояв у іншому краю зали, коли те сталося. Звідтоді я знов хилив чарку за чаркою і все підпирав двері, щоб не заважати тим, хто танцював.
Барон, як і досі, збирав навколо себе дам; він бідкався, що вже позапаковував свої колекції, тож нічого з них не може показати: ні жмутика водоростей з Білого моря, ні глини з Кургольменна, ні надзвичайно цікавих закам’янілих новоутворень з морського дна. Дами з інтересом придивлялись до його запонок на манжетах сорочки, до тих п’ятикутних корон — певних ознак його дворянства. Тим часом лікар не мав ніякого успіху, навіть ота його дотепна присяга "до скону й до страждань" вже не справляла враження. Та коли Едварда щось говорила, він весь час був напоготові, знов поправляв її мову, прискіпувався до кожної дрібнички, принижував її своєї спокійною погордою.
Вона сказала:
— …аж поки я перейду долину смерті.
— Що-що?— перепитав лікар.
— Долину смерті. Хіба це не зветься долиною смерті?
— Я чув, що це зветься рікою смерті. Ви, певно, так собі й думали.
Трохи згодом вона оповідала, начебто звеліла щось стерегти, так як…
— Дракон,— підказав лікар.
— Звичайно. Як стереже дракон,— відповіла вона.
А лікар додав:
— Подякуйте мені за те, що я вас виручив. По-моєму, ви хотіли сказати Аргус.
Барон звів брови догори й здивовано зиркнув на лікаря крізь товсті скельця окулярів. Таких банальностей він, либонь, зроду не чув. Але лікар вдав, ніби нічого не помітив. Та й що йому до барона!
Я й далі стою біля дверей. У залі танцюють так, що любо дивитись. На своє щастя я розговорився з парафіяльною вчителькою. Ми балакали про війну, про становище в Криму, про події у Франції, про імператора Наполеона, про те, як він заступається за турків. Та вчителька влітку начиталась газет і знала силу-силенну новин. Врешті-решт ми сідаємо говорити на канапі.
Мимо проходить Едварда, стає перед нами. Раптом каже:
— Вибачте, пане лейтенанте, що я заскочила вас на сходах. Я більш так не вчиню.
Вона й тепер сміялась і не дивилась на мене.
— Панно Едвардо, перестаньте,— мовив я.
Вона звернулась до мене напрочуд ввічливо, це не віщувало нічого доброго і обличчя в неї було зле. Я згадав лікаря й зневажливо знизав плечима, достоту так, як зробив би він. Вона вела далі:
— А чого ви не йдете до кухні? Ева там. Мені здається, що вам годилося б бути там.
Після цих слів вона з ненавистю глянула на мене.
Я не часто бував на вечірках, але там, де бував, ніколи не чув такого тону. Я спитав:
— Панно Едвардо, невже вам аніскілечки не страшно, що вас неправильно зрозуміють?
— Ні, як це? Хоча, може, й так, але як?
— Часом ви шпарите не подумавши. Зараз, скажімо, мені здалося, що ви буквально вирядили мене на кухню, а це ж просто якесь непорозуміння. Я прекрасно знаю, що ви не хотіли осоромитись.
Вона відходить від нас на кілька кроків. По ній видно, що мої слова ввели її в роздуми. Вона розвертається, підходить до нас і, важко дихаючи, каже:
— Яке там непорозуміння, пане лейтенанте! Ви правильно все почули: я вирядила вас на кухню.
— Що ти, Едвардо!— скрикнула вчителька.
Я знов завів балачку про війну й становище в Криму, хоча думкою був далеко звідси. Хміль із моєї голови вивітрився, я був збитий з пантелику, земля пливла під ногами, і я знов, на жаль, утратив рівновагу, як бувало не раз раніше. Я підводжуся з канапи з бажанням піти геть. Мене зупиняє лікар.
— Щойно я чув, як вам співали хвалу,— каже він.
— Співали хвалу? Хто?
— Едварда. Он вона й досі стоїть у кутку й не зводить із вас палкого погляду. Я довіку не забуду, які в неї були закохані очі, коли вона на повен голос сказала, що в захваті від вас.
— Це добре,— мовив я крізь сміх.
О, в моїй голові не сяйнуло жодної ясної думки.
Я підійшов до барона, нагнувся до нього, наче збирався йому щось шепнути, і коли наблизився впритул, то плюнув йому у вухо. Барон схопився з місця і недоумкувато витріщився на мене, вражений моїм учинком. Потім я бачив, як він оповідав Едварді, що сталось і як вона засмутилася. Напевно, згадала про свій черевик, якого я кинув і воду, про чашки й келихи, які я, на свою біду, побив, про всі ті інші злочини, що я вчинив всупереч добрим манерам,— звісно, все це заново ожило в її пам’яті. Мені стало соромно, я відчув, що пропав: хоч куди я обертався, всюди зустрічав налякані й здивовані погляди, тож, ні з ким не попрощавшись і нікому не подякувавши, я змився з Сірілунна.
ХХІХ
Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на гори й гучно стрельну на його честь та на честь Едварди. Ось просвердлю в скелі дірку, заміную та й підірву гору на його честь та на честь Едварди. Скотиться з гори донизу величезний уламок скелі й саме тоді, як пливтиме його пароплав, щосили гуне в море. Я знаю одне місце на горі, де є рівчачок, по якому й раніше скочувалось каміння, пробиваючи собі дорогу просто до моря. А в самому низу міститься причал для човнів.
— Два свердла!— прошу я в коваля.
І коваль виточує два свердла…
Еві загадали їздити конем добродія Мака туди-сюди дорогою між млином та пристанню. Вона мусила робити чоловічу роботу — перевозити мішки з зерном та борошном. Стрічаю її: яка вона гарна! Яке в неї свіже личко! Боже милий, якою ласкою сяє її усмішка! Я бачився з нею щовечора.
— Ево, кохана моя, у тебе такий вигляд, ніби ти не маєш ніяких турбот.
— Ти називаєш мене своєю коханою! Я неосвічена жінка, але буду тобі вірною. Я збережу тобі вірність, навіть якщо доведеться через те померти. Добродій Мак щодня все дужче в’їдається в мене, та я про це не думаю. Він казиться, а я собі мовчу. Він хапав мене за руку і темнів від люті. Я маю одну турботу.
— І що ж то за турбота?
— Добродій Мак тобі погрожує. Він мені каже: "Ага, у тебе в голові той лейтенант!" Я відповідаю: "Так, я належу йому". Тоді він каже: "Ну, постривай же, я його звідси випроваджу!" Він сказав це вчора.