— Так, відповідає вона.
Я майже не чую того "так", але відчуваю його з її дихання, помічаю з усього її виду. Ми стискаємо одне одного в жагучих обіймах, і вона, втративши голову, віддається мені.
Через годину я цілую Еву на прощання й іду. У дверях натикаюся на добродія Мака.
Самого добродія Мака.
Він здригається, дивиться в кімнату, зупиняється на порозі й упивається очима в нас.
— Ну й ну!— каже він і, збитий з пантелику, не може більше мовити й слова.
— Не сподівались мене тут застати?— питаю я і вклоняюся.
Ева завмирає.
Добродій Мак оговтується, відчувши в собі якусь дивовижну впевненість, і відповідає:
— Помиляєтесь, саме вас я і шукаю. Я хочу звернути вашу увагу на те, що з першого квітня по п’ятнадцяте серпня заборонено стріляти на відстані, ближчій за восьму частину милі від того місця, де живуть гаги. Сьогодні ви підстрелили двох птахів біля острова; є люди, що вас там бачили.
— Двох гагарок,— сказав я, мов громом приглушений.— Нараз мені стало ясно, що ця людина має рацію.
— Дві гагарки чи дві гаги — то однаковісінько. Ви були в заповідній зоні.
— Я це визнаю,— сказав я.— Раніше мені таке не спадало на думку.
— А треба було, щоб спало.
— Я і в травні стріляв з обох цівок десь на тому самому місці. Тоді, як ми плавали на острів. Я стріляв на ваше прохання.
— То інша річ,— відрубав добродій Мак.
— А хай вам дідько! Тоді ви знаєте, що робити.
— Ще й як знаю,— відповів він.
Ева була напоготові; тільки я ступив за поріг, як і вона вийшла слідом, запнувши хустку. Я бачив, що вона гайнула вниз до пристані. Добродій Мак подався додому.
Я обдумував те, що сталося. З якою гнучкістю він знайшов вихід! Як пропікали мене його очі! Постріл, другий, дві гагарки, штраф, сплата. От і по всьому. Більш нічого мене не в’яже з добродієм Маком та його домом. По-суті, все минулося надто гарно і швидко…
Почали падати великі, м’які краплі дощу. Низько над землею літали сороки, і, коли я прийшов додому і відпустив Езопа, він кинувся їсти траву. Зашумів вітер.
ХХІІІ
За милю від себе внизу я бачу море. У горах тюжить дощ, і я ховаюсь від нього під скелею. Я смокчу носогрійку, викурюючи люльку за люлькою, і щоразу, як розпалюю її, тютюн копошиться в попелі розпеченими черв’ячками. Так само і в моїй голові роєм рояться думки. Переді мною на землі валяється купка сухих галузок від зруйнованого пташиного гнізда. І душа моя достоту, як те гніздо.
Я пам’ятаю найменшу дрібничку з пережитих останніх днів. Леле, до чого я дожився…
Сиджу в горах, а на морі й у повітрі стоїть гул, мене оглушує моторошний клекіт і голосіння вітру й негоди. Ген у морі видніються яхти з зарифленими вітрилами й людьми на борту. Вони кудись пливуть, і я думаю: "Бог знає, де вони всі опиняться". Море, шумуючи, здіймається вгору і без угаву звалюється донизу. Здається, воно заселене велетенськими божевільними істотами, які гатять куди попало своїми кінцівками й гарчать одне на одного. Ні, це свято десяти тисяч чортів, що виють, вбираючи голови в плечі, й товчуться по всіх усюдах, збиваючи хвилі до білого кінцями своїх крил. Далеко-далеко в морі лежить підводний камінь, з якої зводиться білий водяник і хитає головою вслід корабликові, що, діставши тріщину, пливе за попутним вітром у море. Лишенько! В море! В оте пустельне море…
Я радію, що сам, що ніхто не бачить моїх очей. З великою довірою я тулюся до скелі й знаю, що ніхто не може стежити за мною зі спини. Над горами з пронизливим криком літає якийсь птах, тієї ж миті неподалік від мене зривається уламок каменю й скочується в море. Деякий час я сиджу тихо й цілком спокійно, мене огортає приємне відчуття затишку, бо ж, поки на дворі репіжить дощ, я можу його пересидіти в дуже надійному сховку. Я зашпилив куртку й подякував Богові за те, що вона тепла. Минув ще якийсь час. Я заснув.
Пополудні я йду додому, дощ і досі не перестає. Мене чекає несподіванка. На стежці переді мною стоїть Едварда. Вона змокла до нитки, наче довго ходила по дощу, але всміхається. "Ти ба!" — нараз думаю я, в мені спалахує обурення, я щосили впинаюсь пальцями в рушницю і так простую їй назустріч, хоч вона й усміхається.
— Добридень!— гукає вона перша.
Підійшовши ближче до неї ще на кілька кроків, я кажу:
— Вітаю вас, кралечко!
Її сахає мій жарт. Ох, я не думав, що казав. Вона боязко всміхається і дивиться на мене.
— Ви ходили сьогодні в гори?— питає вона.— Як ви намокли! В мене є хустка, якщо хочете, візьміть її собі, вона мені не потрібна… Ви мене не пізнаєтé.
Я не беру тієї хустки, і вона потуплює очі в землю й стрясає головою.
— Хустка?— питаю, скривившись від гніву й подиву.— А в мене є куртка, можу позичити. Мені вона не потрібна, однак я її комусь віддам, тож спокійнісінько можете взяти. Якась рибачка забере її з дорогою душею.
Я бачив, як напружено вона ловила мої слова, з якою надією до них прислухалась, що аж забула закрити рота й зробилась негарною. Вона стоїть із хусткою в руках з білою шовковою хусткою, знятою з шиї. Я й собі стягаю з себе куртку.
— Ради Бога, вдягніться!— скрикує вона.— Не робіть цього! Невже ви так гніваєтесь на мене? О, Господи, та вдягніться! Ви змокнете до рубця!
Я вдягнув куртку.
— Куди ви йдете?— глухо спитав я.
— Так… нікуди… Не розумію, як ви могли зняти з себе куртку…
— А де ваш барон сьогодні?— питав я далі.— Навряд щоб у таку негоду граф був на морі…
— Ґлане, я тільки хотіла вам дещо сказати…
Я перебиваю її:
— Чи можна вас попросити переказати вітання герцогові?
Ми дивимось одне на одного. Я стою, готовий скільки завгодно її перебивати, нехай тільки вона відкриє рота. Врешті-решт на її обличчі з’являється вираз страждання, я відводжу очі вбік і мовлю:
— Відверто кажучи, панно Едвардо, дайте ви тому принцові одкоша. Який з нього для вас чоловік? Будьте певні, що всі ці дні він ходить і роздумує, чи брати йому вас заміж чи ні, а це вам ні до чого.
— Годі, не будемо про це говорити, добре? Ґлане, я думала про вас, ви здатні з себе зняти куртку задля когось іншого й змокнути до рубця. Я йду до вас…
Я знизую плечима й кажу:
— Замість себе пропоную вам лікаря. Що ви проти нього маєте? Чоловік у розповні літ, тямущий. Подумайте про це.